Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ех, не те, що я, — зітхнув про себе Тіріан.
З Ріліана думки його перекинулися на ще давнішу історію — історію Ріліанового батька, Каспіана Мореплавця; як той змушений був тікати від свого дядька, самозваного короля Міраза, який будь-що хотів позбутися свого небожа, та переховувався у гномів, аж поки не зібрав військо та не викинув заморців із Нарнії. Ця історія теж мала щасливий кінець, бо знов-таки в лиху годину на допомогу йому прийшли діти, які теж з’явилися в Нарнії з-поза меж цього світу; а було їх навіть не двоє, а четверо, і всі вони брали участь у великій битві, де вирішувалася доля Нарнії. Каспіан тоді посів законний трон свого батька.
— Але те було дуже й дуже давно, — зупинив себе Тіріан. — Нині такі дива вже, либонь, не трапляються.
Та обірвати спогади було не так просто. Він пригадав — недарма він гарно вивчав історію, коли був ще маленьким хлопчиком, — що саме ті четверо дітлахів, які допомогли Каспіану здобути перемогу над грізним Міразом, за тисячоліття до того вже бували в Нарнії; і тоді вони вчинили таке, про що нарнійці згадуватимуть доти, доки існує Нарнія. Бо здолали вони не когось там, а Велику Чаклунку, що наслала на землю віковічну зиму, а з дітьми на землю прийшла весна. Потім вони посіли трон у Кейр-Паравелі. Їхнє правління потім назвали золотою добою Нарнії… Дивно те, що в ті часи Аслан теж з’являвся в землі нарнійській частіше, ніж тепер, коли його допомога конче потрібна.
«Аслане… Тоді ти з іншого світу… — раптом осяяла його дивна думка. — Вони завжди разом і приходили лише тоді, коли справи тут були такі кепські, що, як то кажуть, далі нікуди. От чому, чому б їм не прийти просто зараз?!»
Так подумав він і потроху почав гукати:
— Аслане! Аслане! Аслане! Прийди до нас! Несила нам без тебе!
Та відповіддю йому було те саме: тиша і темрява.
— Нехай я тут загину, — не витримав король. — Бо що мені моє життя без моєї країни?! Про одне благаю: прийдіть та врятуйте Нарнію!
Проте ніч залишалися ніччю, а ліс — лісом, а якщо вже щось і змінилося, то не навкруги, а лише в серці самого короля. У його серці зажевріла надія. І ця надія зростала з кожною хвилиною, а чому — він і сам не знав.
— О, Аслане, Аслане, — прошепотів самими вустами Тіріан. — Якщо ти сам не прийдеш, то надішли мені хоча б допомогу — тих дітлахів з іншого світу! Якщо ти сам не в змозі викликати їх, дозволь мені догукатися до них — нехай мій голос почують в інших світах!
І зібравши останні сили, а їх залишалося не так уже й багато, та відкинувши острахи, несподівано для себе він закричав на весь ліс:
— Гей, дітлахи! Ті, кому не байдужа Нарнія! Врятуйте нас! Крізь віки та світи закликаю вас я, Тіріан, король Нарнії, володар Кейр-Паравелю та Самотніх островів!
Тієї ж миті сили полишили його і він чи то впав у нестяму, чи то провалився в сон, якщо то дійсно був сон, адже він був значно яскравішим за будь-який сон, що він бачив за своє життя.
Отже, йому привиділося, ніби стоїть він у світлій кімнаті, у якій за столом зібралися семеро. Здається, у них щойно скінчилася трапеза. Двоє з них були досить похилого віку: чоловік із сивою бородою та літня жінка з незвичним для її віку вогником та усмішкою в очах. Праворуч від старого сидів юнак, за віком, здається, навіть молодший за Тіріана, та попри його юність обличчя його виказувало риси, притаманні особам королівської крові та справжнім воїнам. Те саме можна було сказати й про юнака праворуч від жінки. Просто навпроти Тіріана сиділа русява дівчина, на вигляд — молодша за обох хлопців. А ще тут були хлопчик та дівчинка, молодші навіть за неї. Нічого дивного в тому, що люди зібралися навколо стола, звісно, не було, а от що одразу впадало в око, то був просто таки чудернацький, як на Тіріана, одяг — дивнішого він і уявити собі не міг.
Та стояти-витріщатися, що в тому одязі й до чого, було ніколи. Побачивши його, троє з присутніх, ті, що сиділи навпроти, скочили на ноги; хтось зойкнув, а жіночка спершу стенулася, а потім зітхнула. Старий, хоч і залишився сидіти, як сидів, здається, з несподіванки зробив якийсь невдалий рух та змахнув з краю столу склянку — принаймні Тіріан почув дзенькіт, із яким зазвичай скло розбивається об підлогу.
Тіріан побачив, що всі вп’ялися в нього, наче він сам був якимсь дивом, аж раптом збагнув, що вони вбачають у ньому не стільки диво, скільки примару. Він також помітив, що той хлопець, у якому вгадувалися королівські риси, аж ніяк не відсахнувся і не здригнувся, хоча і трохи зблід та стис пальці в кулак. Саме він і порушив мовчання.
— Говори! Якщо ти не тінь і не примара — говори! Ти схожий на нарнійця, а ми тут, усі семеро, — ті, кому не байдужа доля Нарнії.
Тіріан хотів був розповісти, що він не хто інший, як Тіріан, король Нарнії, і що Нарнії вкрай потрібна їхня допомога, та жодного слова не зірвалося з його вуст. Тоді він спробував те саме прокричати, та (як воно буває уві сні, і в мене теж було) хоч як кричи — тебе не чують.
Він побачив, що хлопець, який звернувся до нього, підвівся на ноги.
— Тінь ти чи примара, чи будь-хто, — мовив він, заглядаючи Тіріану просто в очі, — іменем Аслановим заклинаю тебе: відповідай мені, бо я маю знати все. Я король Пітер.
Раптом кімната попливла перед очима Тіріана. Голоси — тепер усі семеро щось казали разом — почали віддалятися, і він чув лише окремі слова:
— Дивись! Він розчиняється в повітрі… Він тане… Зникає… Зник…
Тіріан розплющив очі. Руки й ноги в нього вже зовсім заклякли, від холоднечі зуб на зуб не попадав, а він так само стояв, прив’язаний до старого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)», після закриття браузера.