Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

* * *

І знову почалася польова епопея. Екс­педиційна аскеза. Робота зрання і до­пізна. Опитування здійснюються тяжко. Може, від того, що, окрім шефа, усі тут «чужі». Бо розмовляють інакше. Мис­лять інакше. Поводять себе інакше. Два тижні лише пішло на те, щоб навчитися завойовувати довіру населення й освої­ти діалектні особливості. А регіон дуже специфічний. Підрегіони соціопсихоло­гічних відмінностей значно вужчі, аніж на решті України.

Почали з околиці Львівщини. І вже тут наштовхнулися на разючі відмін­ності. Соціопсихологічна пара Броди­Стрий — це опозиція матерія — дух, точний розрахунок — гола ідея. До аб­сурдності меркантильна Бродівщина ніяк не могла зрозуміти «А шо ви хоче­те?», «А шо ми з цього будемо мати?», «А навіщо воно вам?», «А навіщо воно нам?». Тут успішність опитування за­лежала від того, чи знаходили ви ар­гументи на користь цих питань. На відміну від покрученої ландшафтно і психологічно Бродівщини пряма і за географією і за характером Стрийщи­на вимагала від вас лише одного паро­ля: «Слава Україні!» Стрийщину більше нічого не цікавило. Почавши розмову з патріотичної теми, ви відразу ж става­ли об’єктом цілком відвертої дискусії, як треба любити Україну, як зробити її щасливою, як треба навести в ній поря­док. І тут ніхто не боїться казати те, що думає, ніхто не боїться критикувати, оскільки свято вірить у те, що головне в житті — Україна, і що саме він знає, як має бути.

Покуття вразило всіх спокоєм і лагід­ністю. Працювати тут було дуже при­ємно. Мешканці не виявляли ні агре­сії, ні особливої злості до влади, за що ж вона їм платить чорною невдячністю? Дуже обережно соціологи підходили до бойків. Ті дивилися на них мовчки, на­магаючись оминати поглядом ваші очі, і довго не допускали до своїх сердець. Дібрати ключі було важко. Працювали через священиків. Узагалі, не лише на Бойківщині, а в усьому досліджуваному регіоні найкращими соціопсихологами були саме вони. Дипломовані соціоло­ги і психологи почувалися перед ними жовтодзьобиками.

На Гуцульщині соціологи зі своїми опитуваннями ставали «слабими на го­лову». Навіть якось соромно і незручно було на лоні божественної природи, в різнобарв’ї побуту розпитувати в людей, які живуть справжнім життям і зна­ють секрет вічності, про такі дурниці, як довіра до великого і малого началь­ства. Питальник видавався тут чистим маразмом. І вони ніяк не могли скоригу­вати його відповідно до місцевої своєрід­ності. Їхні питання просто ігнорувалися. Адже люди живуть у світі, де головне Бог, людина і гори. До чого тут ідіотська боротьба між пихатими політиками за дутий рейтинг?

Та соціопсихологічне опитування потроху рухалося вперед. Хоч і з пе­ремінним успіхом, але картина ви­мальовувалася. Потомилися добряче. Наймужнішим кадром в експедиції ви­явився Андрійко. Він під час опитувань досліджував господарку, частувався сві­жим молоком і скибкою хліба, вивчав урожайність кущів малини і смородини, спілкувався з місцевим населенням, з цікавістю споглядав місцеву флору і фауну. Взагалі, всі діти Марго вирос­ли в експедиціях. Однак Андрійко від­значався природними здібностями по­льового дослідника. Крім того, місцеве населення діставало від нього просту і правдиву інформацію про Київ та його людей через приблизно такі розмови:

— Як ти називаєшся?

— Не скажу.

— А чого не скажеш?

— Мені вже наблидло всім казати, що я Андлій.

— А ти де живеш?

— У Києві.

— А в Києві добре чи погано?

— Інколи добле, а інколи погано.

— А коли погано?

— Коли дяді стукають у будинку і льоблять лемонт.

— А тато багато грошей заробляє?

— Мало. Мама каже: один лаз сходи­ти на базал.

— А в садочок ходиш?

— Ні.

— А чого?

— Там дітки сопливі і залазні.

І так далі. Після тої розмови люди ро­били висновки: «Йой! У тому Києві, біг­ме, так тяжко жити! Все купи: і буряк, і бульбу... Грошей стачить хіба на хліб. А як жити на дванадцятому поверсі? Нема сі де подіти. Діти такі слабі, аж світять­ся, холєра ясна».

Андрійка взяв на себе Андибер, чим дуже полегшив життя Марго. Два чоло­віки — великий і малий — якось швид­ко порозумілися, в них навіть з’явилися свої чоловічі секрети. Андибер спілку­вався з малим на рівних — без сюсюкан­ня і роздратування, ніколи не відмаху­вався від нього, завжди радо йшов йому назустріч у його дитячих проблемах, чим дуже скоро завоював дитяче серце. Андрійко і в машині завжди сидів біля Андибера, і за обіднім столом. Андибер укладав щовечора малого спати, розпо­відаючи казочки. Малий намагався в усьому наслідувати його. Марго диву­валася Андиберові: маленька, по суті, чужа йому істота стала для нього чи­мось важливим і незамінним. Як йому не жаль витрачати стільки часу і любові не на свою дитину? «Я б так не змогла!» Марго ніколи не питала Андибера про його сім’ю. Чесно кажучи, їй було це просто нецікаво. Її цікавило лише те, що відбувалося між ними. Андибер теж ні разу не спитав про її сімейні справи. Лев і левиця.

Коли приєдналися до експедиції два старші сини Марго — Максим і Сергій, вони перший час були шоковані не­звичними стосунками, що склалися між Андибером і малим Андрійком. Це ви­кликало в них неабиякі ревнощі. Проте дуже скоро Андибер зумів здружитися і з ними на ґрунті справжніх чоловічих інтересів: рибалка, машина, футбол і навіть полювання. В душі вона була безмежно вдячна Андиберові за це. Що стосується них самих, то вони з ним не мали часу на любовні ігри: робота по­глинала повністю. Їх цілком задоволь­няло партнерське взаєморозуміння.

Віка з важкого підлітка поступово пе­ретворювалася на молодого дослідника. Разом із синами Марго Віка приносила шикарні матеріали із сільських дискотек.

У цьому регіоні впоратися за місяць, навіть за півтора було майже немож­ливо. Перейшли на автопілот. Щотиж­ня передавали матеріали в Київ для комп’ютерної обробки. Паралельно ви­вчали інформацію з корпунктів інших регіонів. Ті американські гроші, які у Львові видавалися скарбом, зараз зда­валися не вартими таких гігантських зусиль. Про розбіжність їхніх результа­тів з офіційними даними намагалися не говорити. Це вносило дестабілізуючий момент у робочий ритм.

Їхня група через деякий час стала подібна до зграї здичавілих собак. Коли вони виходили в районному містечку зі свого мікроавтобуса — неголені, розпат­лані, в порваних джинсах, в пом’ятих лляних платтях — і завалювали в рес­торан, провінційні офіціанти перебу­вали деякий час у стані специфічного напруження аж до тої хвилини, поки дивні люди не розраховувалися