Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

А: — Я думаю, так і є. Взагалі, «Поза межами болю» — це унікальний для нашої літератури твір. Але я досить давно його не перечитував. І в мене таке надзвичайно розмите враження. Як про дещо нерозписану річ. Таку дещо зібгану. Тобто я знаю, що ця проза імпресіоністична, але десь той імпресіонізм розчаровує, бо якщо це має бути наш головний і базовий твір про Першу світову війну, то він недостатній.

Б: — Абсолютно маєш рацію. Це радше такий «причинок» до теми війни. Самої війни там нема, є група людей, які сидять в албанських горах і вмирають від голоду й холоду. А Турянський їх засипає лавиною поетичних образів і галюцинацій. Ця його повість-поема цікава для спеціаліста і важлива для історії української літератури, але це не товар на експорт. Швидше, на Заході могли б піти якісь наші твори про так звану громадянську війну, є трохи добрих.

А: — Хвильовий?

Б: — Або оповідання Косинки.

А: — Я думаю, що й «Чотири шаблі» Яновського. Їх варто, мабуть, знову перечитати.

— Але Турянський так і лишився невідомим в європейській літературі.

А: — Абсолютно ні!

Б: — А в Україні?

— В Україні хоча б є в шкільній програмі.

А: — Ну то слава Богу. Пригадую, коли була сота річниця початку Першої війни у 2014 році, то однією з дискусійних тем, до якої мене запросили на книжковому ярмарку в Ляйпциґу, була, власне, «Перша світова війна і література Європи». А в нас тоді якраз почалося щось ніби репліка на Першу світову: вже Крим відчімхали і вже якісь початки війни на Сході. Але то інша тема. Готуючись до дискусії, я замислився, що ж я можу, крім фольклору українського галицького війська, що я можу ще згадати з українського. І, зрозуміло, згадав Турянського. Що це видатний твір, який навіть у межах своєї країни майже невідомий. При цьому став шукати підтвердження в неті. Й на свій великий подив бачу, що «Поза межами болю» є в усіх шкільних програмах, отак! А те, що закордоном ця річ усе-таки ще не знана, то це правда. Хоч є якісь переклади. Наприклад, німецькою. Але як текст воно ніде поза Україною не функціонує, абсолютно.

Б: — А наскільки відомий у світі найліпший, на мій смак, український прозаїк усіх часів Стефаник?

— Стефаника важко перекласти.

А: — Дуже важко. Якщо взагалі можливо.

— В сприйнятті його текстів мова, неперекладальна навіть на українську літературну, відіграє вирішальну роль.

А: — І все те, про що ми вчора говорили: тупо взяти якийсь діалект своєї мови і валяти цим діалектом те, що каже Стефаник… Дуже штучно.

Б: — А валяти «правильною» літературною мовою — вийде ще гірше. Я трохи маю уявлення, бо цитую в одному тексті його «Басарабів», епізод, коли багатий повісився, а хлопи стоять і задоволено кажуть: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот вісадив на бантину». І вони ще згадують, як перед цим був повісився інший: «зачепивси на вишенці й обтрєс увес цвіт». Богдан Задура переклав цей мій текст і вставив цитату з готового польського перекладу Стефаника. Але це небо й земля — звучання Стефаникового оригіналу і «правильний» польський переклад.

— Зі Стефаником ще такий момент, що він писав у час панування у нас галицького варіанту української мови: він тут якраз на межі зрозумілості і незрозумілості.

А: — Але він вже і в ньому некоректний усе-таки.

— Через це і кажу, що він тут на межі: коли ми, знаючи ту літературну галицьку мову, читаємо, то майже все розуміємо, але маємо відчуття свіжості вислову, незатертості фрази. Забери наше знання галицького варіанту мови, і це все зникне.

Б: — От ти мене критикуєш за надмірну літературність мови, але я тобі скажу, що Стефаник для мене не був би таким великим, якби писав «правильно». Я думаю, його випадок цікавий тим, що він зробив набагато більше, ніж сам про себе думав. Ще й страждав часом, просив редакторів, щоб поправили, зробили трохи літературніше…

— «Перекладіть по-українському мої твори», писав він в «Червоний шлях», де його мали друкувати…

Б: — Богу дякувати, недопереклали. Я би того не хотів перечитувати. А так кожного року перечитую всі його твори. У мене є збірка, на яку я дихати боюсь: Львів, 1942. І я раз на рік її розгортаю обережно, щоб перевірити, чи нічого у моєму ставленні не змінилося. Розгорну, прочитаю: «Я, біг-ме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри». Добре, думаю, нічого не змінилося. І оцей контраст між трагізмом теми і комізмом звучання мене найбільше у Стефаника захоплює.

— Буденність смерті. Не треба робити трагедії зі смерті, бо є життя вічне. Людина — це творіння Боже, і смерть є продовження існування в іншому вимірі. Мене в Стефаника вражає цей його оптимізм. Здавалося, де тут оптимізм, нендза, бідося, а у всьому цьому він знаходить оце: «творіння Боже». Пам'ятаю, читав Лєскова, та й загалом це простежується в усій російській літературі: показати, що ти у цьому світі є ніхто, хроб земний і не більше.

Б: — Не знаю, Лєскова в студентські роки я теж любив, над «Очарованным странником», пригадую, реготав. Тільки я