Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

А: — Теж, до речі, на Кубу поїхав — кінематограф створювати.

Б: — Або друкуємо японця Кобо Абе, бо він нам не ворог, сам говорив, що любить Гоголя, Достоєвського. Не мілітариста ж Місіму друкувати. Але якогось японця треба, то давайте Кобо Абе, від нього, може, шкоди не буде. Хоча, мабуть, була. Уважний читач мусив проводити якісь неприємні для радянської влади паралелі. «Жінка в пісках» — чим не притча про радянського інтеліґента? А потім почалася пєрєстройка, і вся заборонена колись література прорвала загати, можна було захлинутися.

А: — Якраз «Иностранка» друкувала Джойсів «Улісс» протягом цілого року…

Б: — Так, то 1989 рік, я так його і читав. Вийде номер — прочитаю епізод, чекаю на наступний. Але це ми вже далеко забігли. А в глибокому совку, коли з’явився Гемінґвей, то звичайно, що він був одкровенням на тлі радянської літератури. Загалом, те що доходило із Заходу, було не до порівняння з тим соцреалізмом нашим.

А: — Тому таким успішним був, знову ж таки, «Всесвіт». А не якась «Вітчизна» там чи «Дніпро»… Але тут ти згадав лиш одного з таких авторів — Гемінґвея. А в того покоління був ще Ремарк, наприклад. У його музеї в місті Оснабрюк (а це його рідне місто) мене вразило, що він під кінець життя був у цілковитому розпачі від того, який він забутий чи напівзабутий, як давно його не перевидавали. Про це писав у листах, у музеї можна бачити цитати. Давно пережив самого себе. Там, на Заході. Але водночас навіснів від того, що знав: у Радянському Союзі його книжки виходять мільйонними накладами. А він не має з того ні копієчки! Та це ж механізми, які теж для нас значною мірою загадкові. Чому саме такий розклад, чому саме Гемінґвей та Ремарк, а не, скажімо, Моріак чи Олдінґтон. Хоча ще був такий Ґолсворсі зі «Саґою про Форсайтів», то була така культова епопея.

Б: — Мені здається, велике значення мало те, що ці двоє, Гемінґвей і Ремарк, які справді були найбільш читані на есересерівських просторах, прославилися на темі війни і втраченого покоління. У Радянському Союзі ще було багато читачів, які знали війну, іншу, Другу світову, але війну: або воювали, або дітьми її пережили. А радянська література про війну була страшенно брехлива. Кілька винятків можна згадати, Гроссмана чи Некрасова, але піди їх знайди тоді в книгарні. А решта — псевдопатріотична тріскотня. І раптом Ремарк і Гемінґвей пишуть про війну зовсім інакше. Що війна — це не провідна роль партії, не ура, вперед, в атаку, а бруд, сморід, воші, постійна втома, пошуки їжі, пошуки місця, де можна спокійно випорожнитися, але й спроби розважитися, знайти дівчат, алкоголь… Візьміть три найвідоміші романи втраченого покоління: «На західному фронті без змін» Ремарка і «Прощавай, зброє» та «Фієсту» Гемінґвея. Який з них випливає висновок про війну? Війна або вб’є тебе, або зробить калікою чи імпотентом, або ти персонально оголосиш сепаратний мир і втечеш від неї подалі. Читач, який знав війну, не міг цього не оцінити і був, очевидно, вдячний, що йому показали трохи правди замість усього того радянського пафосу.

А: — Замість Гончара.

Б: — Власне, замість прапороносіння. А ще одна річ — що вони ж не лише про війну писали. А й, наприклад, про Париж. І читач у своєму безпросвітному есересері міг довідатися про якісь недоступні йому реалії, про зовсім інакше життя, про якийсь кальвадос…

— І уявити собі це все…

А: — Пригадую такий діалог в одній гуморесці Юрія Івакіна. Був такий гуморист і літературознавець. Так от, він описав таку собі чергу, де синяки стоять, аби здати склотару. Й раптом один синяк до другого: «А ти зауважив, що в романах Гемінґвея коктейлі переважно зі сухим мартіні?».

— А наскільки оці два культових в нас письменники були культовими й на Заході?

А: — Ремарк — це спалах популярності, неймовірно яскравий спалах, але це 20-30-ті роки. На той час Ремарк — суперзірка. І цього йому дуже бракувало під кінець його життя, бо він сів на голку великого успіху ще тоді і, відповідно, під кінець життя вважав себе зруйнованою людиною, всіма покинутою… А от щодо Гема, то в нього це довше тривало…

Б: — З цього погляду у нього все було добре до самої смерті: світова слава, Нобелівська премія. Погано було із самим собою. Затяжна криза, психічні розлади — і самогубство.

А: — А Ремарк із самого початку фактично увійшов у ситуацію конфлікту з німецькою літературною критикою. Вони, критики, хоч і визнавали його талант, але означили цей талант як «тривіальний». Адже за Ремарком потяглися наслідувачі, такі собі ремаркіанці. Вони почали писати начебто про те саме, орієнтуючись на його успіх. І вийшло щось таке, що літературна критика назвала тривіальною літературою, й це в них утвердилось як термін. І от, лідером такої літератури вони завжди називали Ремарка. Ну і тролили його цим відповідно. А в нього здавали нерви.

Б: — Так, він дуже переживав з цього приводу, огризався, пояснював, що коли життя хапає людину за горлянку, то їй уже не до снобізму. Але його перший великий успіх породив епігонів, яким здавалося, що це дуже просто — писати в такому стилі.

А: — «Я ж теж так напишу, я ж теж там був!». Якось так.

Б: — І не забути додати дрібку розпачливого чорного гумору, це обов’язковий такий у Ремарка компонент.

А: — Цинізм.

Б: — Цинізм, але словесний, не поведінковий. І він мені у нього подобається. Але художньо Гемінґвей, звичайно, складніший, і в принципі все склалося, як і мало бути, їхні обидві репутації заслужені.

А: — Той-таки гемінґвеївський бекґраунд, він же має безпосередні витоки все-таки з модерну й аванґарду, так? Ми не можемо не згадати при цьому Ґертруду Стайн. Або й самого Джойса…

— Він тобі чимось подібний на Пікассо?

А: — Та навіть те, що він у Парижі вічно сидів серед усіх тих геніїв паризького аванґарду зі своїм блокнотиком!