Читати книгу - "Енергія Істини - Пролог (e/verity - Prologue), SigmArs"

Це був єдиний цвинтар на околицях Краудтауна.

Десь з краю біля перетину парканів знаходилася невелика могильна плита, куди так хотів потрапити хлопець. Перед тим, як увійти сюди, хлопець зірвав кілька квітів орхідеї, і обережно, нахилившись, поклав їх вниз, до кам’яної плити.

Там було вигравіровано:

Гаміл Гілберт

— Не хвилюйся батько, коли повернуся сюди, то обов'язково продовжу твою справу ремісника, —мовив юнак.

***

По дорозі до головних воріт, розглядаючи відомі ще з дитинства мостові вулички, юнак знову занурився в спогади, так що сльози почали пронизувати очі.

Він навіть не помітив, як опинився біля в'їзної площі. Звідти махала руками його матінка, в оточенні незнайомих йому людей.

Поблизу тинялося багато вояків зі списами.

Їх всіх об'єднувала парадна форма та латунні обладунки, що обмежували їх руки. Бернард кілька разів вже зустрічав під час «ринкової неділі» поглядом таких на території міста, але не ризикував підійти ближче до жодного з них.

Вони в кількості декілька десятків, крокували навколо туди-сюди, очевидно, також готуючись до відрядження.

Один виділявся від інших більше за всіх. По-перше кольоровими смужками тканини, а по друге, своїм широченним животом. Також він мав яскраво червоне перо на металевому шоломі.

— Бернарде, познайомся, це керівник найманців, імперський страж – пан Інокентій. Він займає посаду капітана тут і один з вірних солдатів, які служили в столиці. Його місія супроводити вас і всіх подорожніх до столиці.

Тип, явно не молодого віку, раптом підійшов майже до парубка, кинувши перед собою величезну тінь на парубка. Це особа зберігала в себе більше недовіри, ніж поваги до неї.

— Приємно познайомитися, хлопчику… – лунав неприємний та низький голос зверху.

— Мені теж… сире Інокентію, дуже... приємно... – з нервовістю, перед такою «важливою» особою казав Бернард.

— Не переймався, мої хлопці не ушкодять тобі. Я прослідкую, щоб ти доїхав в цілості.

— Ей, капітане, ми вже готові висуватися, не затримуйтеся, якщо не хочете залишитися тут – пролунало від одного з солдатів біля конвою з візків!

Капітан відвів погляд, повернувшись до свого підлеглого:

— Кому сказав, що забороняю переривати мене, офіцер? Розмовляй з мною як написано у статуті. Іще раз не звернешся до мене не «достопочтенний», будеш битий рядовими, я прослідкую – гнівно крикнув цей тип своєму підлеглому.

— Щось я цьому чолов’ягу не довіряю, матусе.

— Не хвилюйся, дорогий сину, він має право повчати тільки підлеглих. Тим більш за пагорб тебе буде чекати поручитель твого дядька. Крім цього, я довіряю командиру. І тут багато наших теж їдуть з тобою, так що не хвилюйся.

(— І, справді, тут чимало людей, котрих я раніше бачив), – подумав про себе Бернард.

— Добре, матінко... Буду надіятися на оточення.

Після того, як Бернард заспокоївся і перевірив усі речі, щільно зібрані в шкіряній сумці на плечах, він остаточно вдихнув і підійшов до останнього вагона, коли позаду пролунав дівочий крик...

— Зачекай, Бернарде! – лунало позаду.

На всіх парах до нього летіла його подруга Абелія.

Поруч з Мелісою, він побачив не тільки її, а й усіх тих, хто коли-небудь підтримував хлопця в тяжкі часи.

Ти думав, що ми не прийдемо повідати тебе знову, Бернарде? – вимовила Абелія, приклавши долоню до щоки, мовляв, це допоможе краще почути.

Не сподівайся, що ми так просто тебе відпустимо, брате! – пролунав голос Акіма.

— Дякую вам величезне!

Він не міг подумати, що так станеться, але емоції переповняли Бернарда. Міцно обіймаючи обох, подякував усім щасливий юнак.

— Бернарде, від усіх наших поважних громадян ще раз, скромно вітаю вас з такою величезною можливістю, – протягуючи невеличку баночку солодкого меду і якийсь паперовий заверток, сказав містер Девіс, у своєму стилі.

З паперового сувою, охайно обмотаного мотузками, приємно неслися пряним ароматом. Він здавався знайомим Бернарду, тому той посміхнувся.

Так само майже одразу Девіс промовив:

— Якби ваш великодушний батько ще був живий, він передав би вам це…– говорячи, витягнув здивованому Бернарду ще один предмет.

Багато хто тут, як і Бернард, зразу зрозуміли, що це.

— Це ж годинник світла! – вигукнув Бернард.

— Так, крім того, вони були виготовлені Гамілом, і призначалися саме для такого випадку.

— Дякую вам від усього серця! – наголошував радісний парубок.

— Це вам спасибі за допомогу, роботяга ви наш. Завдяки вашому чималому внеску, Краудтаун став ще комфортнішим й трохи теплішим. Сподіваюся, знання, які я передав вам, не пропадуть даремно і допоможуть у цій довгій подорожі. А в завертку мед і чай з різних частин світу - це подарунок від нас з пані Катрею.

— Бажаю здоров'я вам і вашій сім'ї, вельми шановний Девіс! – дякував парубок.

Бернард у відповідь вклонився з усім шануванням до присутніх, як його навчив наставник.

Дружня бесіда з усіма, хто прийшов тоді, тривала ще якийсь час. Бернард потиснув підтягнуту руку високого статного чоловіка з ганчірною пов'язкою на голові – Герасима, та ще раз обмінявся декількома словами з оточуючими.

— Ну тоді я пішов.

— Зачекай…ще...секунду Бернард  –  казала Абелія.

— Всі по місцях – ми відправляємось! – чувся заклик з перших візків.

— Все добре? Абелія, мені вже пора, тому поквапся.

— Ось я знайшла цей чудовий камінь на землі півроку тому під час ринкової неділі. Виявилося, що один з купців випустив його, і коли я хотіла повернути його, той чоловік подарував мені того абсолютно безкоштовно. Я довгий час полірувала його саме для тебе, от тримай.

Вона протягнула камінець, поки Бернард міркував поруч.

— Я приймаю твій подарунок, і ще раз дуже вдячний тобі за все. Саме ти була першою моєю подругою, яка підтримала мене.

І коли вона наділа на шию Бернарду кулон, замість того, щоб відпустити, вона зблизилась до нього, потягнувши тіло юнака ближче до себе.