Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

У Декреті, серед іншого, йдеться про матеріальну допомогу, яку Протоген надав Ольвії в умовах загрози нападу на місто галатів (Γαλαται) та скірів, які уклали союз для спільного походу на поліс. До цього союзу долучилися раби та «мікселліни» (змішане елліно-варварське населення околиць поліса). Навіть войовничі і «непереможні» скіфи шукали укріп­лених місць, «боячись жорстокості галатів», а із самої Ольвії у паніці тікало населення. Протоген допоміг із фінансуванням відбудови міських укріплень і напад, найімовірніше, не відбувся. Однак перебування нових прибульців у Північно-Західному Причорномор’ї вочевидь не було мирним. Не випадково один фрагментарно збережений декрет з Істрії згадує про якусь «галатську війну» у регіоні[15].

Хто ж такі загадкові «галати», звідки вони прийшли під стіни Ольвії? На жаль, однозначної відповіді на це питання немає, адже дату Декрету на честь Протогена можна встановити лише приблизно. Нещодавнє дослідження родової ольвійської просопографії продемонструвало, що період найбільш активної діяльності Протогена припадав на середину ІІІ ст. до н. е.[16]. У такому разі «галатами» з протогенового декрету могли бути вихідці зі згадуваної нами раніше з кельтської держави Тиліс у Фракії.

Опосередковано про це свідчать знайдені на берегах Дністровського лиману кельтські свинцеві монети рідкісного «типу Царевець», відомі виключно у Північній та Північно-Східній Болгарії[17]. Також привертає увагу поховання з латенським мечем із Вищетарасівки (Токмаківський р-н Дніпропетровської обл.), яке за характером нагадує могили кельто-фракійської воїнської еліти, знов-таки, з теренів Болгарії (Паволче, Казанлик, Кальново). На землях Правобережної України загалом знайдено чимало предметів латенської культури (переважно прикрас), датованих ІІІ ст. до н. е., що свідчить про певну активізацію контактів із кельтами.

Однак якщо дата Декрету Протогена припадає на межу ІІІ–ІІ ст. до н. е., як це інколи припускають, батьківщину «галатів» слід шукати у зовсім іншому регіоні. Їхні союзники скіри (від герм. *Skirōz — «чисті, блискучі») — плем’я германського походження, яке пізніші джерела фіксують ближче до балтійського узбережжя. Якщо галати прийшли разом із ними, вони цілком могли бути вихідцями з кельто-германського пограниччя десь на далеких від Понту Евксинського теренах Чехії та Польщі.

У ІІІ–ІІ ст. до н. е. етнонім «германці», як узагальнюючий термін для позначення північних «варварів», ще не вживався, отож творці декрету на честь Протогена могли вжити добре відомий їм термін «галати». Вони могли називати так і племена бастарнів, які на початку ІІ ст. до н. е. раптово з’явилися у Наддністрянщині, як потужна військова сила.

Македонські правителі Філіп V та його син Персей, які вели у той час виснажливу боротьбу з Римом, намагалися залучити бастарнів як союзників, мріючи про створення коаліції, яка мала б здійснити напад на Італію. По тому бастарни упродовж 150 років виступали затятими ворогами Риму, щоправда, перепадало від них й іншим, особливо сусідам. У 179 та 168 рр. до н. е. бастарни переходили через Дунай, грабуючи землі іллірійських та фракійських племен. Через сто років, а саме 74–63 рр. до н. е., вони таки взяли участь у війні Риму з Мітрідатом VI Євпатором на боці останнього (App. Mithr. 69), а на межі 60–50-х рр. до н. е. завдали римлянам (цього разу під проводом Гая Антонія) відчутної поразки, допомагаючи громадянам повсталої Істрії. Останній свій задунайський похід бастарни здійснили у 29 р. до н. е., але були розгромлені Марком Крассом.

Частина античних авторів зараховувала бастарнів до кельтів, інша — вважала їх германцями. Водночас, слід пам’ятати, що для греків та римлян назви «кельти», «германці», «скіфи» були не більше ніж умовними класифікаторами ворожих племен, які розрізняли насамперед за географічними та політичними, але не за етнічними ознаками. Імовірно, бастарни були змішаним конгломератом племен, що відображає, зокрема, й їхня назва, яка походить від германського «бастарди», «напівкровки». Окремі племена бастарнів (сидони та атмони) також мали явно германські етноніми. З іншого боку, відомо, що македонська дипломатія розраховувала на союз бастарнів із кельтами Подунав’я (скордисками), бо вважала їх родичами. Етнічний склад бастарнів еллінських джерел (або подібного до них пізнішого конгломерату кімврів) найкраще відзеркалює знахідка бронзових шоломів з Негау (Словенія), у місцях їхніх давніх походів. Два з цих шоломів мали написи — «Харігаст, жрець» та «Дубн, убивця кабанів» — германською та кельтською мовами відповідно!

Археологія підтверджує, що у ІІ–І ст. до н. е. територію Правобережної України та Молдови охопили зміни. У басейнах Дністра та Дніпра у цей час сформувалися поєнешті-лукашівська та зарубинецька археологічні культури, до яких згодом долучилися носії пшеворської культури з території сучасної Польщі. Через значний вплив технологій та обрядовості кельтів усі ці археологічні спільноти отримали назву культур «кельтської вуалі» або латенізованих культур[18]. Їхніми носіями, у різних пропорціях, залежно від конкретного регіону, стали германці, мігранти з контактних кельто-германських зон, а також місцеві нащадки населення скіфського часу. На сьогодні майже поза сумнівом, що весь цей строкатий етномовний «коктейль» античні автори якраз і називали «бастардами», а інколи — «кельтоскіфами»[19].

Етнонім «кельтоскіфи», поза сумнівом, був суто «кабінетним», як сказали б сьогодні, терміном елліно-римських інтелектуалів, однак певна присутність кельтських елементів у цей час на теренах України відповідними писемними джерелами зафіксована. Зокрема, географ і астроном Клавдій Птолемей (бл. 90 — бл. 168 рр.) відзначав перебування північніше дельти Дунаю племені бритолагів, назва якого є однозначно кельтською, а також кельтомовний топонім Аліобрікс (від кельт. allo- «інший», -briga «фортеця на пагорбі») (III. 10. 5). Ще кілька кельтських за походженням топонімів Клавдій Птолемей зафіксував у Наддністрянщині — Карродун, Еракт, Метоній. Найцікавіша з цих назв — Карродун (кельт. karr- «колісниця» й dun «фортеця, місто»), адже подібні топоніми були поширені на заході кельтського ареалу[20]. Той факт, що кельтомовні назви були поширені у регіоні, де з археологічної точки зору панували пшеворська та поєнешті-лукашівська культура, ймовірно вказує, що мова кельтів була престижним засобом спілкування тогочасної племінної еліти (незалежно від походження, фактично така собі «латина варварського світу»). Згадаємо також і про суто кельтські імена, які нерідко мали ватажки войовничих германців на рубежі ер.

Поєнешті-лукашівська культура в басейнах Прута й Дністра прийшла на зміну гето-фракійським старожитностям ранішого часу. Нині достатньо переконливо показано, що носії майбутньої поєнешті-лукашівської культури були вихідцями аж з території верхів’їв далекої Ельби, де контактували ясторфська культура давніх германців та латенська культура кельтів. Ареал поєнешті-лукашівської культури охоплював територію Середнього та Нижнього Подністров’я, межиріччя Пруту й Сірету, на півдні простягаючись до дельти Дунаю, а на півночі займаючи землі сучасної Буковини й частково Поділля. У середині І ст. до н. е. нищівного удару поєнешті-лукашівській культурі завдали даки царя Буребісти.

Майже одночасно з поєнешті-лукашівською відбувалося формування зарубинецької археологічної культури, яку наприкінці ХІХ ст. відкрив В. Хвойка поблизу с. Зарубинці на Київщині. За часів розквіту ареал зарубинецької культури охоплюватиме величезну площу близько 450 тис. кв. км. у Середньому та Верхньому Подніпров’ї, Південному Побужжі, басейні Прип’яті та Десни.

На цих теренах досліджено могильники з кремаційними похованнями в ліпних глиняних урнах, а також невеликі поселення, розташовані здебільшого на високих річкових мисах, горах (і часом непогано укріплені) та у заплавах річок. Пам’ятки зарубинецької культури близькі поєнешті-лукашівським; свого часу їх навіть об’єднували в одну археологічну спільність. Однак наявні й істотні розбіжності, які полягають у тому, що на формування зарубинецької культури вплинула культура