Читати книгу - "Замирення"

Коли він прокинувся, то сидів у кріслі за ворітьми маяка, не маючи жодного уявлення, яким чином тут опинився. Ті слова досі жили у нього всередині, й тепер складалося казання, хотів він цього чи ні. Хай це знищить його — чи ні.

Де лежить гнітючий плід узятий з руки грішника я породжуватиму сім’я мерців щоб розділити із червами.

8. ЖАР-ПТАХА

Невдовзі після бурі стежка, якою вони прошкували, завела їх на узбережжя, понад пагорби, що збігали паралельно до води. Розкисла земля, спогади про ті темні річки спонукали їх майже весело крокувати наново засіяним ґрунтом. Попереду виднівся зелений обрис острова, освітлений темно-золотим світлом пізнього надвечір’я. Тепер ніщо не краяло неба, але наразі вони обоє долали світ розбитих речей, напівзруйнованих силуетів на тлі цього палахкого обрію.

— Що тут сталося? — спитала Жар-птаха, прозоро натякаючи, що це ж його парафія. Може, так воно й було. Керманич нічого не сказав, бо вже давно мовчав, нібито більше не вірив словам. Або почав плекати відповіді, які могла йому надати тиша.

Проте тут справді сталося щось погане.

Шукаючи стежинку до берега, якою не треба було б продиратися, терзаючи себе крізь зарості комишів і шпичастих кактусів, вони не мали іншого вибору, окрім як споглянути залишену пам’ять про якесь кровопролиття. Старі сліди шин у брудній рідоті, загублений черевик стирчить із канави. Потьмянілий блиск автоматичної гвинтівки, захованої у мокрій траві. Кричущі ознаки перестрілки, яка почалась і потім миттєво скінчилася, намети, зірвані та пошматовані, подерті на клапті,— зрозуміло, що організація і контроль на цій ділянці понищені.

— Буря не могла цього наробити, — мовила вона. — Це було раніше. Ким вони були?

Досі без відповіді.

Вони вийшли на вершечок невеличкого пагорба. Долі — розтрощені рештки вантажівок; два джипи — один згорів майже вщерть, по колеса; пускова установка вже й іржавіла. Усе це щільно вкривалося цвіллю, занурюючись у мох, бур’яни та дикий виноград. Тривожні натяки — пожовклі кістки серед ганчір’я вицвілого зеленого однострою. Єдиний аромат долинав слабким зів’ялим відлунням пурпурово-білих польових квітів, які несамовито гойдалися на вітрі.

Таки мирне видовище. Потроху вона стала заспокоюватися.

Нарешті Керманич заговорив.

— Це не могло бути особовим складом, ув’язненим у Нуль-зоні, коли вона розширилася, якщо Нуль-зона не збільшила швидкості розкладання.

Вона всміхнулася, вдячна за звуки його голосу.

— Так, старе як світ. — Але її більше зацікавила інша риса краєвиду, простертого перед ними.

Берег і паралельні йому землі зазнали якоїсь катастрофи, вирубані вщерть і перемелені, так що величезна виїмка наповнилася по вінця водою, а облямований травою грунт мав ознаки чи просто наслідки прискореної ерозії. Жар-птасі здалося, що там чигає якесь чудовисько — чи не повзе до берега, щоб напасти на них?

Він показав на величезні сліди.

— Що це зробило?

— Торнадо?

— Щось таке, яке випливло з моря. Або… те, що ми бачили в небі?

Вітер злегка маяв жовтогарячим прапорцем, який зачепився на кілку, вбитому в грунт біля зруйнованих наметів.

— Щось дуже люте, я б сказала, — промовила вона.

Дивовижно. Унизу на березі вони знайшли човен, прихований у заростях колосняку піщаного, — гребний човен, виштовхнутий чимдалі від позначки високого рівня, у комплекті з веслами. Було схоже на те, начебто воно вже довго там вичікує. Жар-птаху охопила суміш смутку й нервозності. Можливо, цей човен залишили для пошуків біологу, але натомість знайшли його вони. Або чоловік біологині ніколи не працював тут на острові, і цей човен — доказ того. Але, незважаючи на це, їй насправді не було відоме призначення цього предмета, окрім одного міркування: ним можна попливти.

— У нас достатньо часу, — сказала вона.

— Ти хочеш перепливти зараз? — недовірливо спитав Керманич. Може, це було безглуздо, але вона не хотіла чекати. У них може бути ще година, доки світло, а потім ореол тіней, доки западе справжній морок.

— А ти волів би переночувати тут, у товаристві скелетів?

Вона знала, що останнім часом він перестав спати, у нього почалися галюцинації. Зіркова метушня перетворилася на білих кроликів, небокрай був ними переповнений, брудними темними плямами, які викривлялись у стрибках. Він боявся, що його свідомість удається до витребеньок, аби замаскувати щось тривожніше, помітне тільки їй.

— А раптом усе це виринуло з острова?

Вона миттєво відрізала:

— А раптом, якщо все це — де завгодно, десь у нас за спиною в мочарах? Цей човен придатний, щоб вийти у море. І час є.

— А ти не вважаєш підозрілим, що цей човен ніби нас очікував?

— Може, нам нарешті за сто років пощастило.

— А як щось вистрибне з води?

— Ми попливемо назад — як стріла.

— Звитяжно, Жар-птахо. Звитяжно.

Але вона якраз боялася, проте чогось іншого.

Доки вони відпливли, почало вже сідати сонце — понад цією величезною береговою лінією, а потім понад занехаяною низкою піщаних балок. Вода вилискувала темним золотом. Небо замерехтіло глибокими рожевими барвами, на краях згусли синювато-сиві сутінки. Над головами пролітали пелікани — доки крячки краяли повітря гострокутними математично правильними рівняннями, а чайки крутилися поблизу, виштовхувані поривами вітру.

Ляскання та бризкання веслами по воді збурювали вихорці золотої води, які хлюпали, щоб опісля одразу щезнути у вирі. Ніс човна був наділений тупим прагматизмом, протиставивши себе світлу, що Жар-птаха сприймала всерйоз, от ніби те, що вони робили, мало якесь раціональне зерно. Мотиви були цілком небезпідставні, а синхронний рух весел заспокоїв її. Вони намірилися веслувати так до острова, щоб опинитися там. Тривога, яку переживала Жар-птаха: от ніби вона може натрапити на біологиню та її чоловіка, здибатися з ними віч-на-віч, — згасла, затьмарилася, а чи, принаймні, тимчасово щезла у цій воді.

Довга, широка смуга зелені, яка була островом на цій віддалі, здавалась уривчастою і розмитою — через кілька дубів і сосон, які видніли на обрії поряд із розбитим шпилем маяка. Затиснутий між мирним непорушним небом і завжди неспокійним морем острів, мерехтливий на другому плані, оточений викривленим ореолом, начебто випромінював тепло. Між ними обабіч ковзали гористі, неоковирні острівці з модриновими деревами, спотвореними у зростанні, скривленими серед цього краєвиду, а обриси цих «форпостів» коливалися біля нерівної сіро-чорної смуги устричних мілин, які разюче мінилися райдужними переливами білини мертвих мушель, роздзьобаних птахами.

Обоє не перемовлялися жодним словом, навіть коли виникала потреба трохи міняти курс на захід, щоб уникнути несподіваних мілин або плюскоту потоку — хвилі котилися через ніс човна, й доводилося прикладати всі сили.