read-books.club » Фантастика » Замирення 📚 - Українською

Читати книгу - "Замирення"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Замирення" автора Джефф Вандермеєр. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 80
Перейти на сторінку:
Просто чулися ревіння течії, важкий подих Керманича у ритмі налягання на весла, неголосні удари весел об раму, коли Керманич не міг упоратися з рівномірністю веслування. Відчувалися дух його поту й морської води, раптовий приглушений запах, майже присмак, відчуття сумлінної праці. Тягар, який вона відчувала у трицепсах, у передпліччях, коли переводила їх за спину. Приємний біль, який потім з’являвся, даючи їй зрозуміти, що зусилля були таки справжні.

Коли світло пригасло і море втратило свій золотий блиск, нерівна вугляно-чорна тінь човна зіллялася з глибокою синявою хвиль, що обхлюпувала його довкола, забарвившись у густий пурпур неба. Коли спали сутінки, наче з’явилося якесь полегшення в грудях, а веслування Жар-птахи стало впевненішим і потужнішим, аж Керманич поглядав на неї, наморщивши чоло. Вона відчувала його пильний погляд — короткий, оцінювальний, та подеколи відверталася, щоб уникнути цих очей або нейтралізувати цей вираз.

Розбитий маяк виріс, коли світло стало яскравішим на тлі ночі. Навіть зруйнований, розграбований і розтрощений вітрами, ерозією та бурями, — для них усе одно це був маяк, почуття життя, якого вона не могла відкинути. Тут було щось майже шляхетне в цьому — у холоді, в затінку дерев, і те, що це місце існує, сповнило її печаллю та гордістю — несподіваними почуттями. Чи біологиня змогла б відчувати те ж саме, якби опинилася тут? Жар-птаха так не вважала. Біологиня побачила б спочатку все, що оточує маяк.

Слабша темрява між смугами острова й моря огортала уламки причалу, які під невеличким кутом здіймалися над водою, тож права половина була затоплена, а берег обабіч був завалений слідами людського життя — цементними штабелями та скелями. Не було жодного натяку на пляж, доки не відкрився тьмяно-блакитний вишкір уздовж кривизни берега далі, на захід.

З маяка не блимало жодного промінчика — лише хрипкі голоси скупчень птахів: птиці повсідалися вночі на деревах, — змагалися з ревом хвиль, пташині грубі крики якраз доніс до неї вітер. Вище в небі кажани описували траєкторії, — здавалося, за планом п’яного навігатора, — їхні тільця перекреслювали зірки, хаотично, випадково й непередбачувано.

— Ти відчуваєш: хтось стежить за нами? — прошепотіла вона.

— Ні, не відчуваю.

Його голос був хрипкий, от ніби Керманич увесь цей час пробалакав з нею і захрип од вітру та солоного повітря.

— А я відчуваю, що хтось за нами стежить.

— Птахи. Кажани. Дерева. — Але промовив він це надто категорично.

Бо й він не вірив, що це просто птахи, кажани та дерева.

Задихаючись на плюскотливих дошках доку, обоє припнули човна до пірсу, омиваного хвилями, й відступили до скель унизу, спускаючись рипучим помостом. Невідомі птахи на деревах мовчали, але було чутно дрижання інших звуків — кумкання звідусіль, з кожного кінця порослого травою маяка. Десь удалині чулися тверді кроки — якийсь ссавець середнього розміру ступав підліском. Над ними височів блідий, майже яскраво-промінний зубчастий шпиль маяка, обрамлений темним небом, а зорі навколо розташовувалися наче навколо центру Всесвіту.

— Перебудемо ніч на маяку, а потім заправимося вранці. — Тут було тепліше, аніж на морі, хоча все одно холодно.

Вона знала, що це не могло уникнути його уваги — витоптана маленька стежинка крізь високі бур’яни, видна у зоряному світлі. Тільки через постійні рухи перехожих ці бур’яни не заполонили її остаточно.

Керманич кивнув головою (обличчя його було невидиме у темряві, нахилився), підняв палицю та замахав нею. У них не було жодної зброї — вони давно повикидали всі свої несучасні знаряддя, непридатні тут у Нуль-зоні, — зберегли тільки один ліхтарик. Увімкнути зараз цей ліхтарик було б необачно, навіть по-дурному. У неї був ніж, щоб патрати дичину, і вона вийняла його.

Вхід до маяка був на півночі, й стежка вела просто туди. Бракувало справжніх дверей, але натомість звисала масивна дерев’яна барикада, в якій Жар-птаха ледь розпізнала двері від стайні або чогось подібного. Певними зусиллями вони зрушили ці двері та зайшли досередини. Їх зустрів дух розпаду й відсирілого дерева. Але тхнуло свіжіше, ніж вона очікувала.

Вона запалила сірника, побачила суцільні тіні біля стін, а посередині спіраллю звивалися східці, мов гігантський коркотяг, посередині першого поверху, а далі, вище, ці східці вели до величезної діри. Ненадійні — це ще м’яко сказано. У найгіршому випадку все воно завалиться.

Ніби читаючи її думки, Керманич мовив:

— Імовірно, нашу вагу витримають. Їх будували таким чином, що основний тягар навантаження — на опорних стінах. Але тут сирувато.

Вона кивнула головою, аж оце побачивши сталеві стрижні — каркас, який трохи підбадьорив її. Сірник догорів. Вона запалила інший.

Перший поверх був укритий опалим листям і кількома гілляками, а далі — катакомби з менших приміщень, захованих там, углибині. Гола бетонна підлога, покраяна, щоб показати: хтось тут здер паркет.

Сірник догорів. Їй здалося, що вона чує звук.

— Що це було?

— Вітер? — Але тон його був непевний.

Вона запалила ще сірника.

Нічого. Нікого.

— Просто вітер. — В його голосі звучало полегшення. — Тут заснемо чи далі пройдемо, обстежимо кімнати?

— Обстежимо… я не хочу жодних несподіванок.

Сірник згас від подуву вітру, який війнув од сходової клітини.

— Треба б нам довших сірників, — поскаржився Керманич.

Вона запалила іншого сірника й скрикнула. Керманич у неї за спиною здригнувся.

Якась тінь сиділа напівдорозі до східців, націливши на прибулих рушницю. Тінь втілилась у чорношкіру жінку, одягнену в армійську форму — зграбної статури, волосся на голові кучериками.

— Привіт, Керманичу, — сказала жінка, не звертаючись до Жар-птахи.

Жар-птаха впізнала її — це з того першого допиту в Південному Окрузі.

Ґрейс Стівенсон, заступниця директора.

9. ДИРЕКТОРКА

Таємний об’єкт Лоурі на безпросвітно-похмурій частині східного узбережжя, де вкриті жорствою пляжі й жорстка жовта трава, був побудований на основі старої військової бази. Тут Лоурі вправлявся у неврології та методиці психологічної обробки з використанням умовних рефлексів — дехто називав це промиванням мізків. Згори, на зарослому мохом пагорку, він керував, поза межами його командування та влади, дивним світом — виведеними з експлуатації срібними мінами для гаваней, зваленими внизу на галяві; поіржавілими рушницями, залишеними від воєн сімдесят років тому. У Лоурі були точна копія легендарного Нуль-будинку Нуль-зони і точна копія базового табору експедиції, ба навіть яма в землі приблизно означала ту дещицю відомого про «топографічну аномалію». Ти знала про це ще до того, як тебе викликали, і в твоїй уяві цей фальшивий маяк і той фальшивий базовий табір були якимсь поганим, мало не надприродним провісником. Але, сказати щиро, стоячи там з Лоурі, споглядаючи його володіння крізь довгу

1 ... 27 28 29 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замирення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замирення"