Читати книгу - "Замирення"

class="p">— Що, нічого? — Відчувши полегшення ще й від того, що не поїхав до Блікерсвіля, думаючи про те, скільки б часу згаяв і скільки міг би побути з Чарлі. Чистячи креветки у придорожньому кафе. Потягуючи пиво і граючись у дартс. У мотелі наполегливо просячи надати двоспальне ліжко.

— Артеріальний тиск у вас підвищений, і вас трохи лихоманить, але це все. Менше соліть їжу. Уживайте більше овочів. Подивлюся вас за кілька днів.

Він почувався краще, виїжджаючи, після того як зробив бартерний і грошовий платіж у сумі двадцять баксів та пообіцяв прибити кілька дощок на колоді, і, можливо, ще в чомусь допомогти.

Але, повертаючись на маяк, перебираючи подумки контрольний список завдань, він утратив бадьорий настрій, а натомість сповнився сумнівами. Підставою для них була думка, що візит до лікаря — то лише половинний захід, тільки підступ до розв’язання більшої проблеми, бо він просто переконався: не буває легких діагнозів, не все так просто — якийсь там укус кліща чи грип.

Щось підказало йому озирнутись, коли він їхав, у бік Острова Провалу, який тінню лягав на захід, виринаючи на цій відстані, начебто просто описуючи різку криву на лінії узбережжя. Там невеличкий спалах червоного світла то блимав, то згасав, видніючи надто високо, щоб належати якомусь судну, окрім хіба вантажного. Але занадто нерівномірно блимає, — певно, знак подають вручну або за допомогою аварійного пристрою. Точне розташування на обрії — світло надходить від Острова Провалу, можливо, зі зруйнованого маяка.

Блимає закодованим сигналом, якого йому не розпізнати. Що це? Послання від Генрі? Але до Сола воно ж не дійде…

Повернувшись, він зателефонував Чарлі, проте відповіді не було; потім згадав, що Чарлі пристав до нічних ловців восьминогів, кальмарів і камбали — такі пригоди Чарлі були якраз до душі. Тоді він нашвидкуруч скухторив обід, помив посуд, а потім підготував маяк. Уночі не чекали на проходження кораблів, а прогноз погоди обіцяв штиль.

Коли запав присмерк, з’явилися призвістки краси: сутінкове небо вже вкрилося безліччю яскравих зірок. Доки не активував лінзу, він сидів так декілька хвилин, дивлячись на ці зорі, на тло темно-синього неба. У такі миті він відчував, нібито справді живе на краю землі. Начебто був сам, у своєму бажанні опинитися на самоті: коли вирішив так жити, а не тоді, коли світ накинув йому себе. Та все ж таки Сол не міг оминути цю крихітну цятку блимання — воно й досі пульсувало від Острова Провалу, навіть затьмарене, от ніби затулене безліччю осяйних сонць.

Потім з’явився якийсь промінь і знищив це блимання, а Сол відступив, сідаючи на першу сходинку, щоб стежити за тим, як функціонує об’єктив, і кілька хвилин просидів так, а тоді вже й повернувся до інших обов’язків.

Йому заборонялося спати ночами, коли ввімкнене світло на маяку, та якоїсь миті він усвідомив, що заснув і що бачить сни, а прокинутися нездатен, та й чи варто намагатися прокинутись? Тож він і не намагався.

Зірки більше не світили, але літали, стрімливо метушилися по небосхилу, й годі було зосередитися на тій їхній несамовитій шамотні. У нього з’явилося відчуття, ніби щось наблизилося здалеку, і саме це рухає зорі в такий спосіб, тому що тепер вони опинилися надто близько, аби вважати їх просто крихітними світляними цятками.

Він ішов до маяка стежкою, але місяць спливав кров’ю у своєму срібному колі, й Сол знав: на Землі станеться щось страшне, бо місяць умирає, й ось-ось упаде з небес. Океани перетворилися на цвинтарі сміття та всіх забруднень, — усього, що отруює природу. Війни за жалюгідні ресурси знищили цілі країни, перетворивши їх на пустелі смерті й страждання. Мор поширювався в кожному куточку, ім’я пошестям було легіон, і життя почало мутувати в інші форми, стогнучи, нявкаючи та пхинькаючи у брудних руїнах колись величних міст, засліплене ревучими пожежами, в яких здригалися зотлілі кістки дивних, спотворених, покорчених трупів.

Ці тіла валялися на землях, які оточували маяк. Їхні поранені нутрощі зяяли, яскраво-червоні від крові, гучно лунали стогони, несподівані, уривчасті й даремні, бо насильство, яким ці тіла були оточені, досі їх не полишало. Проте Сол, блукаючи поміж них, подумав, що вони й ще десь існують, і що є в цьому якийсь прихований потяг, як ото бистрина, мов приплив місячної ночі, що й змусив їх з’явитися тут, доки темну вежу маяка охоплювала спіраль тіней і полум’я.

З цього пейзажу постав Генрі, стоячи біля дверей маяка, з блаженною усмішкою на вустах, яка ширилася, доки мало не звихнула йому щелепи. З нього вихоплювалися слова, але нечутно. / сказав Бог: «Хай станеться світло». Бог сказав це, Соле, і Він прийшов здалеку, і в Нього немає дому, але мета залишилася. Хіба ти відкидаєш і Його, і Його нове царство? З цими словами з’явився такий сильний сум, що Сол відкинув і їх, і Генрі. Вони промовляли про все те, що він був відкинув раніше.

Усередині маяка Сол знайшов не східці, які вели б нагору, а величезний тунель — приголомшливу спіраль, яка оберталася кільцями долу — все далі й далі вглиб.

За ним місяць остаточно наллявся кров’ю та й повалився на Землю, падаючи в полум’я, таке спекотне й палахке, що Сол спиною відчував цей жар. Мертві й ті, хто конав, здійняли крик — від наближення забуття.

Він захряснув за собою двері, раптово й швидко рухаючись униз, його рука намацувала крижану стіну. Внизу Сол побачив східці, набагато далі, ніж ті, що помітні йому згори: він дивився на них із висоти свого зросту або ж став таким велетнем, як маяк, і звук кожного кроку поставав перед ним цілою історією.

Але поряд із ним лишався Генрі, небажаний супутник, а сходинки наповнювалися водою, яка так стрімко й люто вирувала, і невдовзі майже весь він занурився у воду, а сорочку Генріну підхопив вітер, і вона намокла, а Сол усе ще сходив униз, униз, аж доки голова його опинилася під водою. Не дихаючи і не маючи жодної думки, він розплющив очі, щоб побачити на мурі вогненні зелено-золоті словеса, які начебто вимальовував перед ним невидимий писар.

Він навіть знав, що ці слова завжди належали йому, завжди йшли від нього і безгучно зривалися з його вуст. І те, що він говорив уже вельми довго, і що кожне слово остаточно розплутувало сплети його мозку, все далі й далі, і кожне слово поменшувало тиск у його черепі. Доки те, що лежало внизу, чекало, щоб його розум до кінця очистився.