Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

про його минуле, було свого роду привілеєм, виявом довіри з його боку. А те, що Локвуд мені довіряє, зігрівало мене в найскрутніші моменти — як-от тепер, коли ми мчали вдвох у нічному таксі крізь лондонську темряву. Хто- зна, можливо, згодом, коли ми знову працюватимемо разом, він знову відкриється мені і розкаже щось іще...  

Автомобіль зненацька загальмував. Ми з Локвудом хитнулись уперед на сидіннях. Уся вулиця перед нами була геть залюднена.  

Шофер вилаявся.  

— Пробачте, пане Локвуде. Дорогу перекрито. Тут повно агентів.  

— Жодних проблем, — відповів Локвуд, відчиняючи дверцята. — Це саме те. що мені потрібно.  

Перш ніж я встигла зреагувати, перш ніж таксі остаточно зупинилось, він уже вискочив з автомобіля й тепер прямував вулицею.  

   

   

Наша дорога до Вайтчепела пролягала через центр міста. Зараз ми були наТрафальґарській площі. Вибравшись із таксі, я побачила під колоною Нельсона натовп, освітлений сліпучо- білими променями численних захисних ліхтарів. То були звичайні громадяни — рідкісне видовище для вечірньої пори. Дехто тримав у руках плакати; інші стояли в черзі до саморобної трибуни, щоб виголосити промову. Про що вони там говорили, мені не було чути. На певній відстані натовп оточували полісмени й службовці ДЕПРІК. Перед ними, частково зливаючись із натовпом, стояло багато агентів — вочевидь, для того, щоб захистити зібрання від привидів. Усі вони були вбрані в різнобарвні формені куртки: срібні — в агентів «Фіт- тес», вишневі — «Ротвел», канарково-жовті — «Темворт», горохово-зелені — «Ґрімбл» і так далі. Збоку був припаркований фургон ДЕПРІК, де видавали гарячий бульйон, чай і каву, а біля нього — ще багато фургонів і таксі.  

Локвуд стрімко попрямував через площу. Я вирушила вслід за ним.  

Я не знаю, як краще назвати велику групу співробітників психологічних агенцій — чи «натовпом», чи «зграєю». Різнобарвні купки агентів стояли, неприязно позираючи на своїх конкурентів, навмисне гучно розмовляли й вибухали реготом. Найменші з них — діти семи-восьми років — сьорбали гарячий чай і корчили один одному гримаси. Старші тупцяли на місці або походжали туди-сюди, крутячи суперникам дулі  

прямісінько під носом у своїх дорослих керівників: дорослі ж удавали, ніби нічого не помічають. Агенти пихато випинали груди: їхні рапіри виблискували в промінні захисних ліхтарів. Повітря аж тріскотіло від зневаги й ненависті.  

Ми з Локвудом пробились крізь натовп до місця, де стояла знайома постать, що похмуро спостерігала за всім цим видовищем. Як і завжди, інспектор Монтеґю Барнс був у пожмаканому плащі, костюмі невизначеного кольору й темно-брунатному капелюсі на голові. Незвичним був лише пластиковий стаканчику нього в руці, в якому парував суп червоногарячого кольору. Інспектор був утомлений, сиві вуса на його змореному лиці обвисли, наче шкурки двох здохлих хом'яків. Барнс служив у ДЕПРІК — Департаменті психологічних розслідувань і контролю — урядовій установі, що стежила за діяльністю агенцій і в таких випадках, як нині, збирала їх для спільної роботи. Барнс не відзначався ні доброзичливістю, ні блискучим розумом, проте був людиною старанною, впертою й до того ж непідкупною. Це все, одначе, не означало, що він радів нашому товариству.  

Біля Барнса стояв невисокий чоловічок у розстебнутій оксамитовій куртці агенції «Фіттес». Його черевики аж сяяли глянцем. а штани були бездоганно випрасувані. На поясі, оздобленому коштовним камінням, висіла дорога рапіра, з-під куртки визирав сріблястий і м’який, мов тигрова шкура, формений жакет, а руки були затягнуті в лайкові рукавички. Одне слово, справжній дженджик. На превеликий мій жаль, під усім цим розкішним убранням ховалось тіло Квіла Кіпса, тож я дивилась на нього, як на щура, що жере з срібного відерця ікру.  

Кіпс був рудий, худорлявий і безмежно самозакоханий. З багатьох причин—головною серед яких було те, що ми частенько говорили Кіпсові все, що про нього думаємо, — він давно вже ненавидів агенцію «Локвуд і К°» в цілому й кожного з нас зокрема. Ставши керівником команди в лондонському відділі «Фіттес» — одним із наймолодших на всю агенцію, — він регулярно працював на ДЕПРІК разом із Барнсом. Зараз він саме зачитував інспекторові щось із своєї теки з файлами.  

— ...Сорок вісім випадків появи привидів Першого Типу лише за останню ніч у зараженій зоні Челсі, — читав він. — І, якщо вірити рапортам, сімнадцять привидів Другого Типу. Концентрація зростає.  

— А скільки смертельних випадків? — поцікавився Барнс.  

— Вісім, якщо врахувати трьох волоцюг. Як і раніше, телепати відзначають небезпечний рівень психологічного випромінювання, однак його походження досі не з’ясоване.  

— Гкразд. Коли ця демонстрація скінчиться, ми вирушимо до Челсі. Я хочу, щоб агенти розділились по чотирьох секторах разом з телепатами, прикріпленими до них...