Читати книгу - "Її ім’я було Татьяна"

Командир корпусу генерал-лейтенант Володимир Пилипович Чиж грюкнув дверима. Уже тільки це нічого доброго не віщувало.

Зняв генерал кашкета — голова чомусь наголо обстрижена, одеколоном пахне. Десь здивувалися б. Але в 128-му стрілецькому корпусі вже давно нічому не дивувалися. Окинув командир корпусу похмурим поглядом тих, кого йому в разі війни належало вести у бої та битви, гаркнув, як ротний старшина: «В колону по три... СТАВАЙ!».

Давненько генералам, полковникам і підполковникам таких команд виконувати не доводилося. Вишикувалися швидко. Стрімке, чітке виконання таких команд кожному ще в юності назавжди у свідомість убито. Вийшло щось на зразок повнокровної танкової роти — 49 осіб: заступники командира корпусу, начальники артилерії, штабу корпусу, тилу, за ними — командири двох дивізій і однієї бригади з начальниками своїх штабів, далі — командири полків, ще далі — начальники полкових штабів.

— Ліво-РУЧ!

Повернулася рота, загримавши підборами, перетворившись з колони по три на три розгорнуті лави.

— Перший ряд — п’ять кроків уперед!.. Кроком... РУШ! Кру-ГОМ! На стільці СІДАЙ!

Відчинились інші двері — і, карбуючи крок, дзвінко ввійшов комендантський взвод. Усі в білих халатах, явно в госпіталі позичених. До комендантського взводу солдатиків відомо яких добирають. Усі красені молоді, велетні завзяті, усі рівні як один. У лівій руці кожного — чисте простирадло. У правій — чорний циліндр об’ємом з пляшку «Столичної» — долоня ледве охоплює. На хвостах циліндрів — довгі шнури.

— Стригти наголо. Під Котовського.

Чорні циліндри виявилися електричними машинками, про які давно чутки ходили, але на власні очі це диво електротехніки поки ще ніхто не бачив.

Усе в командира корпусу підготовлене заздалегідь: табуреток досить на один ряд, кабелі прокладено так, що всі машинки одночасно струмом забезпечені. Заграли, загули диво-машинки, посипалися смоляні кучері на цегляну підлогу. Солдатик на те спеціально поставлений — віником чорне, біле, руде волосся з підлоги мете; ще один з флаконом «Шипру» по рядах бігає, грушу гумову накачує, стрижених полководців шипучим напором освіжає.

Стрижка солдатів у польових умовах механічною машинкою

Якщо зачіску робити, потрібен час. Треба клієнту дзеркало піднести: «Огляньте себе, бачки прямо чи кутиком зробимо?».

А якщо стригти наголо, як баранів, то часу багато не потрібно.

Постає запитання: а навіщо?

Начебто не завошивів ще 128-й стрілецький корпус. Але запитань тут ставити не заведено. Наказали — значить, треба.

Обстригли всіх. Навіть дуже швидко. Оглянув генерал-лейтенант Володимир Пилипович Чиж воїнство своє і, мабуть, задоволений лишився. У всякому разі, не матюкався, табуреток не ламав. У генерал-лейтенанта В. П. Чижа приказка була: «Чижик — пташка маленька, але топче добре».

— Значить так, товариші командири, у всі підрозділи і частини машинок доставлено вдосталь, кому електричні, кому звичайні — з ручним приводом. Повертайтеся до своїх частин, стрижіть усіх. Починайте із заступників і штабів. Стригти всіх до одного. Вуса та бороди голити. Кожен із вас персонально відповідає за кожного свого підлеглого. Про готовність доповідати мені особисто. Запитання є? Запитань немає. Роз-з-зійдись!

2

Щоб збагнути суть того, що відбувається, нам конче необхідно усвідомити, що ж являв собою радянський стрілецький корпус першої половини 1950-х років.

Якщо зануримось глибше, то ухилимося від нашого захопливого оповідання.

Тому стислі відомості про структуру й озброєння повоєнних стрілецьких корпусів я виніс у додаток. Зараз тільки мушу доповісти, що 128-й Гумбіненський стрілецький, як і будь-який подібний, корпус, стрілецьким був хіба що за назвою. Це як перочинний ножик. Свого часу люди писали гусячими перами. Перо, як і олівці, треба було часто гострити. Для того й було вигадано складні перочинні ножики. Потім перейшли на сталеві пера, далі — на кулькові ручки, натомість гусячими перами писати перестали, а складні ножики залишилися для інших потреб.

Так і тут: корпус називався стрілецьким, тобто піхотним, але ніякої піхоти в ньому вже не було, жодної роти.

Створений на завершальному етапі війни (21 квітня 1944 року) 128-й стрілецький корпус пройшов славний бойовий шлях через Польщу, Східну Пруссію на Берлін і далі на Прагу. На війні 128-м стрілецьким корпусом командував генерал-майор П. Ф. Батицький — той самий, який 1953 року власноруч подарував вічний спокій Маршалу Радянського Союзу Берії.

Після війни Батицький пішов на підвищення, а 128-й стрілецький корпус було перекинуто у Брест.

Структура корпусу, як і структура всіх інших корпусів Радянської Армії, постійно вдосконалювалася, бойові можливості стрімко зростали.

Улітку 1954-го у складі 128-го стрілецького корпусу було не три, як зазвичай, а тільки дві дивізії:

12-та гвардійська Мозирська Червонопрапорна ордена Суворова механізована;

50-та гвардійська Сталінська двічі Червонопрапорна орденів Суворова і Кутузова стрілецька.

1957 року всі механізовані дивізії Радянської Армії перетворять на танкові, а стрілецькі — на мотострілецькі. 1954 року вони вже, по суті, такими і були, просто їм ще не встигли змінити назви.

Отже, якщо звертати увагу на суть, а не на назви, які вводять в оману, то в складі 128-го стрілецького корпусу впродовж весни 1954 року були дві гвардійські дивізії: танкова і мотострілецька, яка теж танками була рясно наповнена.

Крім цього, до складу корпусу входили:

47-ма гарматна артилерійська бригада (54 130-мм гармати М-46 і 36 152-мм гаубиць-гармат МЛ-20);

важкий танко-самохідний полк (53 ІС-3, 24 ІСУ-152);

гвардійський мінометний полк реактивної артилерії (54 БМ-24);

окремі батальйони і дивізіони:

розвідувальний (ПТ-76 і БТР-40),

протитанковий (100-мм гармати БС-3),

зенітний (57-мм зенітні гармати С-60),

зв’язку, саперний,

понтонно-мостовий,

автотранспортний,

ремонтний,

медико-санітарний,

хімічного захисту.

Разом у корпусі одна бригада і шістнадцять полків, як тих, що входять до складу дивізій, так і безпосередньо підпорядкованих командиру корпусу. Зокрема:

два важкі танко-самохідні,

два танкові,

три механізовані (мотопіхота на бронетранспортерах із танками й самохідно-артилерійськими установками),

три мотострілецькі (мотопіхота на автомашинах із самохідно-артилерійськими установками),

шість артилерійських, зенітно-артилерійських і мінометних.

Озброєння корпусу (дводивізійного складу): важких танків ІС-3 – 106,

важких самохідно-артилерійських установок ІСУ-152 – 48,

новітніх середніх танків Т-54 – 187,

середніх танків Т-34–85 – 94,

самохідно-артилерійських установок СУ-100 – 21,

самохідно-артилерійських установок СУ-76 – 21, плавучих танків ПТ-76 – 48.

Крім зазначеного, 406 бронетранспортерів, 115 броньованих артилерійських тягачів АТ-П, сотні гармат і мінометів, тисячі автомашин і неброньованих тягачів АТ-С і АТ-Т, десятки тисяч солдатів й офіцерів.

Стрілецькі корпуси першої половини 1950-х років були потужними високомобільними загальновійськовими з’єднаннями, основу яких становили танкові й артилерійські частини.

Загалом у 128-му стрілецькому корпусі було 88 батальйонів і дивізіонів: танкових, артилерійських, розвідувальних, саперних, зв’язку, автотранспортних та ін. І тільки 18 із