Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"

Малюнок 3.2. Тіла 118 робітників, убитих у Ясинівці та Макіївці вояками Каледіна 31 грудня 1917 р. ЦДКФФА, од. зб. 2–28891.

Червоний терор був не менш жорстоким. Офіцери, кадети та інші антирадянські сили підлягали арешту і розстрілу, їхні тіла виставляли напоказ[453]. Часом червоні визначали «непролетарів» з вигляду (чи на основі того, чи є на руках мозолі) і без зволікань розправлялися з ними[454]. На сході Донбасу Червона ґвардія заарештувала і жорстоко вбила багато духовенства, згодом одного священика знайшли з відрізаним статевим органом[455]. 7 січня 1918 р. червоноґвардійці заарештували директора Берестовсько-Богодухівського вугільного родовища інженера Поракова і одного кадета (сина службовця) за звинуваченням у співпраці з білими. Того ж дня суд оголосив вирок, і їх розстріляли[456]. Керівники, інженери, майстри та інші фахівці, яких підозрювали в саботажі, ставали жертвами жорстокої розправи[457]. Наприклад, 7 січня 1918 р. бунт голодних шахтарів на Миколаївському вугільному родовищі закінчився вбивством старшого майстра, єдиного представника адміністрації, який іще залишився[458]. За деякими свідченнями, у своїй класовій війні більшовики були схильні до пияцтва і грабунку не лише багатих маєтків, а й селянських хат[459].

Ситуація ще більше ускладнювалася тим, що терор здійснювали не лише червоні та білі. На Донбасі, як і на більшій частині України, численні озброєні загони з невідомою чи вкрай непевною ідеологічною орієнтацією дуже скоро скористалися громадянською війною і почали грабувати безпорадне населення. Наприклад, незадовго до того, як Юзівку окупували німці й австрійці, більшовики втекли, і влада перейшла в руки анархістів. Вони тероризували населення і чинили «найбільші і найсвавільніші грабунки»[460].

Хоча степ і не забезпечував такого сховку, як зелені ліси для селян на півночі та півдні, він таки дозволяв козакам утекти далеко у відкриті і недоступні частини донського степу, «якнайдалі від залізниць, де Червоній ґвардії буде складно нас наздогнати»[461]. Після того, як у Петрограді сталася Жовтнева революція, Донбас потрапив під перехресний вогонь із Новочеркаська та Києва. Київ став центром руху за незалежність України, який представляла Центральна Рада, а Новочеркаськ, столиця Дону, набув ролі столиці контрреволюції, чи російської Вандеї[462].

Дон був найбільшою надією контрреволюціонерів, і Новочеркаськ (та Єкатеринодар, столиця кубанських козаків) зібрав на козацьких землях численні антибільшовицькі сили, які шукали політичного притулку і нової основи для політичної боротьби. Серед них були відомі генерали М. В. Алексєєв, А. І. Денікін та А. С. Лукомський, такі лідери кадетів, як П. Н. Мілюков, В. А. Степанов, А. С. Шингарьов та П.  Б. Струве, октябрист М. В. Родзянко та колишній есерівський терорист і помічник Керенського Б. В. Савинков[463]. Деякі промисловці Донбасу, зокрема А. А. Свіцин, директор Новоросійської компанії в Юзівці, також втекли до Новочеркаська та Єкатеринодара[464]. За ними часто шла інтеліґенція: професори й академіки, інженери та техніки, які шукали безпеки і роботи на антибільшовицькій території[465]. Саме на Дону в грудні 1917 року була сформована Добровольча армія, найсильніше антибільшовицьке озброєне формування у громадянській війні.

Київський націоналізм спонукав Донбас відділитися від України. Щоб протистояти створеній у Києві Центральній Раді, яка в січні 1918 р. проголосила незалежність України[466], в лютому 1918 р. промислово найрозвиненіша східна частина України та промисловий район Дону утворили Донецько-Криворізьку Радянську Республіку зі столицею в Харкові[467]. Важко сказати, наскільки населення підтримало нову республіку. Там було мало представників Донбасу і жодного представника від шахтарів (тому що, за одним зі свідчень, «більшість робітників шахтарського Донбасу», чий «політичний рівень» був дуже низький, просто «не підходили [навіть] для обласного масштабу роботи»)[468]. І це доводить, що ця республіка була бюрократичним витвором. Навіть В. І. Ленін був проти формування республіки, бо це розділило б український фронт[469]. Республіка сподівалася, що, проголосивши незалежність від України, вона захистить себе від окупації з боку німецької армії, яка, згідно з Брест-Литовським договором, підписаним з Україною, прийшла зайняти українську територію. (З таких самих причин була створена в ті часи і Донська Радянська Республіка). Такі сподівання не виправдалися: у квітні й на початку травня 1918 року більша частина Донбасу була окупована, і республіки не стало.

Однак неґативне ставлення Леніна мало тривалий вплив на демаркацію території України: Москва визнала, що більша частина Донбасу, зокрема й російськомовні промислові міста та поселення, належить Україні.