Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Лихо-болихо, лишенько,

Панну ті дам молоденьку,

Червоні вуста, білолиця,

Ти лиш у віночок втілися.

Вийди ж бо, вийди.

Так пробурмотіла тричі і після останнього разу зірвала в бабки з голови вінок. Витягнула з-за пазухи товсте скло й наказала Якубу розпалити з його допомогою вогонь, бо це мав бути вогонь, який не викресала людська рука. Тільки швидко, бо лихо якраз сиділо у вінку й чекало на обіцяну молоду дівчину, яку могло б роз’їдати болем замість старої Агати, а якби зрозуміло, що його чекає, то втекло б у світ шкодити людям. Якуб назбирав сухих гілочок і соломи й зробив так, як йому було сказано. Слава поспівала, пошептала щось і жбурнула вінок у вогонь. Він зашкварчав, почорнів, бурхнув білим димом, який виїдав очі. Повністю згоріти не згорів, бо рослини були свіжі, але жінка сказала, що цього вистачить.

— Готово, Агато. Лихо спалили. На якийсь час вам поможе.

Бабця замурмотіла.

— Повернеться, повернеться. Звичайно повернеться. Лихо завжди вертається.

Вони посиділи ще трохи, бо день був приємний, а вони нікуди не поспішали. Бабця мурмотіла, а Слава терпляче тлумачила. Ні, це помічник, а не коханець. Ні, котяча шкурка не поможе. Адже я щойно вигнала з вас лихо, Агато. День-два, і відчуєте полегшення.

На прощання стара заплатила Славі кісточкою від сливки. Пустельниця вклонилася, дякуючи.

Сонце добре вже перехилилося на західний бік неба, коли Слава і Якуб дійшли до останнього дому. Хата як хата, ані заможна, ані дуже бідна, стояла схована в тіні могутнього горіха і тішила очі блакиттю стін. Обіч маленька обора, курник і засік. По обійстю чорний когут ганяв табунець курей. Ніяких чудес світу. Проте Слава наближалася до садиби мало не скрадаючись. Наче то не люди там жили, а леви або вовки. Уже біля плетеного з фашин плоту зробила якийсь дивний жест, щоб відігнати ворожі сили, й швидко перехрестилася лівою рукою, наче відганяла мух.

Господар, молодий, з пишними вусами, якраз рубав дрова. Побачивши Славу і Якуба, окинув їх непривітним поглядом. Якийсь час вони так і стояли, дивлячись одне на одного, як коти, поки чоловік не сказав:

— Сядьте собі. Чого стоїте?

І вони всілися на перекошеній лавці в садочку, де молода цибуля вистрілювала вгору зеленими пагінцями. Господар сів на порозі.

— Анна! Пиво подай, гості прийшли.

Із темряви сіней з’явилася жінка, молода, гарна, руді пасма висмикнулися з-під хустки. Несла два олов’яні кухлі, з яких стікала піна. Кольорова запаска обтягала її вагітний живіт.

— Хто..? — почала було вона, але замовкла, побачивши Славу. Мовчки подала кухлі пустельниці та її помічникові.

Якуб подякував. Слава ні. Пиво мало хлібний смак, і майже невідчутною була гіркота, схоже, хмелю взяли замало або ж він вивітрився; проте після цілого дня ходіння смакувало Якубу як найкращий нектар.

— Прийшла по те, що моє, — сказала Слава, коли Анна метнулася в хату й повернулася з іще двома кухлями, для чоловіка й для себе. — А ти, сонечко, не пий таких напоїв, бо дитину чекаєш. Не хочеш, мабуть, щоб з’явилася на світ із хвостом?

— Руки геть від мого хвоста! — буркнула Анна й почервоніла, наче ягода глоду.

— Тихо, бабо. — Господар поплескав дружину по коліні. — Цього ніхто не знає. Тільки ми й… — він промовисто подивився на Славу. Пустельниця знизала плечима.

— Я не розповім. А з тим пивом, то я тобі добре раджу, дівчино. Для тебе кращий чай на ромашці й кропі або кава з цикорію. Або молоко, — вона бридко посміхнулася.

— Ти ж знаєш, що в селі нема молока, — відповів хлоп. — Ані у нас, ані в сусідів, ані навіть у Фолюші. Висохло в корів вим’я, висхли бабські цицьки. Либонь, кара Божа або прокляття…

— Якщо вас Бог карає, Йоахиме, то, видно, або заслужили, або вас чомусь не любить, а ви надто слабкі, аби йому противитися. А ходять чутки, що Лихий Чоловік тримає в господарстві козу, вим’я якої повне молока, тільки нікому не каже й ні з ким ділитися не хоче… Ні з ким або майже ні з ким.

— Не блюзни. — У Йоахима здригнулася повіка. Ледь-ледь. Майже непомітно. Він потягся до скриньки під порогом і видобув з неї гаманець, який задзеленчав металом. Не дуже великий, але аж ніяк не малий.

— Ось те, що ми маємо, — сказав і вручив гроші Славі. — Скільки маємо. Перерахуй.

— Ти, Йоахиме, геть здурів. Думаєш, я ксьондз, а цей отут, — вона показала на Якуба, — може, церковний служка? Що я маю з цим зробити? Обсмажити в яйці й з’їсти? Ні, любий. Дай мені півня.

— Півня? — здивувався господар. — Замазуру?

— Ти що, оглух, Йоахиме?

— Візьміть курей, пані Славо, — втрутилася Анна. — Навіть усіх. Це неабиякий півень.

— Так, я знаю. Абиякого я б не жадала.

Чорний когут, який до цього гордо походжав подвір’ям, зараз сховався за дровітнею і зиркав на людей то лівим очиськом, то правим, наче знав, що про нього мова. Господар подивився на півня, на живіт своєї дружини, знову на півня, а під кінець на Славу.

— Але має бути син, пустельнице. І без хвоста.

Вхопив за шию здивованого півня, а той почав жахливо кудкудакати й дриґати лапами. Знахарка провела йому долонею перед очима, і пташисько знерухоміло, завмерло, здавалося б — здохло. Серце, однак, і далі калатало в його грудях, наче мало зараз розірвати вкрите пір’ям тіло й випурхнути назовні.

По дорозі додому, бачачи, що пустельниця в доброму гуморі, Якуб знову запитав:

— Славо, звідки я тут узявся?

А вона відповіла:

— Я знайшла тебе, коли ти спав під коренями ліщини. Ти змерз був, як кошеня без матері. Тож я принесла тебе сюди й годувала власного груддю.

— Славо, я тебе не на жарт питаю.

— А я тобі не на жарт відповідаю, гарненький мій.

І більше вже про це не розмовляли.

Півень отямився, лишень коли Слава і Якуб повернулися до хати пустельниці. Юнак підсунув йому води в довгій вузькій поїлці, з якої пили кури. Півень здригнувся, розкрив дзьоб, вивалив гострий язик і закудкудакав:

— Сам пий ту воду. Горілки б дав, як людині, жмикруте клятий,