Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

- Нарешті... Нарешті, ти прокинулася...- посміхнувся та ще сильніше згріб у свої обійми.

І скільки полегшення та турботи у цьому простому висловлюванні, у ніжних міцних обіймах. Він і справді радий цьому, не грає, не кривить душею. Це не сховати, та не підробити. Так хвилюються, тільки за дорогих серцю людей. За цих людей і гори звернути можна, і зірку з неба дістати...

Надіюсь ця вся турбота не завершиться лікуванням та виходжуванням, хворої та немічної мене, а і продовжиться надалі. Тоді коли я буду цілком здатна потурбуватися про себе сама. Всі ми потребуємо людського тепла та ласки.

Я розімліла у його обіймах. Ну ще б пак, один тільки його запах пробуджував у мені бурю емоцій та почуттів. Не втрималася застогнала від надлишку відчуттів і вражень, та Барсик сприйняв все на свій лад.

- Вибач, тобі щось болить? Чи можливо принести попити...  - заметушився біля мене, скуйовжений від сну, тер руками ще сонні очі, та робив ще більший безлад зі своїм волоссям, яке і без того стирчало у різні боки, як у божевільного вченого, - ти ж голодна напевно...

Як тільки почула про їжу, мій шлунок відреагував прямо симфонією на цю привабливу пропозицію - поїсти. О так, я просто по звірячому голодна. Що завгодно зараз з'їла б.

- Зачекай, я швидко...

І зірвався з місця, та настільки швидко, ніби я могла кудись дітися. Ага з моїм теперішнім станом, так тільки і кізонькою скакати. З ліжка не знаю чи без допомоги встати зможу, щось мене сумніви долають. Нічого, якось прорвемося.

Яр повернувся доволі швидко. Мабуть усе було готове, тільки розігріти залишалося. А які аромати, оххх, у мене слина сама собою потекла. Яка ганьба, мало було мені, того що Яр був майже доглядальником біля мене, так ще й просто від запаху їжі обслинилася. Барсик помітив, що я старанно обтираюся від своєї ганьби. Посміхнувся, але посмішка та була добра, розуміючи, без насмішки чи осуду, що мене добряче заспокоїло. Не кожен може тримати себе в рамках вихованості.

- Так смачно пахне... Що це? - спитала, ще більше принюхалася, сідаючи на ліжку, чи краще сказати, намагалася сісти.

Яр помітив мої потуги, похитав головою скрушно. Ще б пальчиком насварив, як шалудиву дитину. Допоміг зручно вмоститься. Та почав було із ложечки кормити.

- Це суп, з перепілки, - я не вірячи поглянула на нього, невже ще й на полювання встигав ходити, хлопець помітив мій погляд, і все зрозумів без слів, - ні, я з будинку не відлучався. А перепілка була в морозильній камері, зловив до нашої зустрічі. Давай їсти, - і знову тицяє мені ложку, намагаючись накормити.

- Я сама можу, - запротестувала, соромно та незвично, навіть не згадаю, коли мене так востаннє кормити, мабуть це був дитячий садок.

- Тоді спробуй, - відреагував спокійно, знизавши плечима подав мені ложку, але миску, все ж таки вперто тримав.

Я чесно намагалася сама їсти. Та руки трусилися, ніби мене старечий тремор вхопив. Якби не піднос , розплеска б по ліжку суп, тільки так, запросто. Потрібно віддати належне витримці Барса, навіть словом кривим не заїкнувся. Сидів, терпляче чекав, доки я награюся у самостійність.

Здалася я за хвилин п'ятнадцять. Знесилено поклавши ложку на піднос, важко видихнувши. Вся покрита дрібними бісеринами поту. Ніколи не думала, що їжа може так втомити.

- Награлася? А тепер давай їсти, і нічого не придумуй, тобі потрібно набиратися сил, занадто довго ти була без тями і нічого не їла, - спокійно промовив.

Підхопив ложку з підносу та почав мене кормити. Я здалася на його милість. Він правду говорить, мені потрібні сили, а того що я примудрилася зачерпнути, і хом'ячку не вистачило б наїстися. Так що немає чого тут вибрики показувати. Їла смирно, не сперечалася. А коли миска вже була порожня відчула, що очі зліпаються. Але все ж таки задала питання яке мене хвилювало.

- Скільки часу я проспала?

- Чотири дні, - глухо відповів, ніби його різали по живому, - я вже не знав, що ще мені робити, все перепробував... Коли ти не реагувала ніяк... Я думав, що збожеволію... Це був якийсь жах на яву...

Йому важко давалися слова. Говорив через силу.

- Я тут, нікуди не ділася... - позіхаючи намагалася втішити його.

- Я знаю. А зараз спи. Я буду поряд... - накрив мене ковдрою, вкутав.

Невтрималася, зловила його за руку.

- Полежи зі мною, мені так спокійніше, - прошепотіла сонно.

- Гаразд...

Погодився зі мною. Ліг поряд, я радше відчула це, ніж побачила. Притулилася боком до сильного, теплого Барса. Щось муркнула собі під ніс. Міцна рука мене м'яко загорнула у світ безтурботності та снів.