Читати книгу - "Останнє полювання"

Шюллер підняв руки на знак примирення.

— Я просто переповідаю вам те, що прочитав.

— І те, що було написано без жодних підстав, — докинув Кляйнерт із виразом обличчя, який ніби промовляв: питання закрито.

Ньєман відчув, що час закруглятися:

— Дякую, докторе. Я ще не знаю, яким чином нам допоможуть ваші відомості, але ця псина — наша перша конкретна підказка.

Рудобородий кивнув на нього підборіддям:

— Що мені з ним робити?

— Збережіть нам його свіженьким. Це доказ.

— Доказ чого?

Це запитання вихопилося в Кляйнерта.

Ньєман повагався, тоді всміхнувся:

— Це я й хотів би дізнатися.

24

Ньєман крокував чорним піском. Сипким, смолистим піском.

Вони відійшли від убивства спадкоємця на підставі колосальних фінансових інтересів чи особистої помсти і тепер заходили на територію банди нацистів, що повстала з мертвих. Не може бути.

Ніби щоб довести йому, що ця розмова була всього лише поганим сном, науковці на подвір’ї інституту Макса Планка так само займалися своїми екологічними справами.

Особливо нереально виглядали жінки. Ці супердипломовані спеціалістки, здатні, мабуть, вивести генетичну еволюцію частини океану на основі однієї-єдиної голочки морського їжака, досі прали білизну просто неба саморобним милом. Волосся під пахвами, футболки на голе тіло без ліфчика — вони нагадували старих добрих праль із часів Жервези[32] Еміля Золя.

— Майоре!

До них біг Шюллер із його рудою борідкою та фігурою садового гнома, надутого гелієм.

— Мені спало на думку дещо, що могло б вам допомогти…

Віддихуючись, він простягнув Ньєману папірець.

— Місцевий собаківник.

Ньєман уже збирався схопити пописаний аркуш, але Кляйнерт його випередив.

— Вернер Ройс? — вигукнув він, прочитавши напис. — Та він же геть схиблений!

— Можливо, — ображено сказав Шюллер, — але ніхто тут не знається на собаках краще за нього. Якщо хтось розважається розведенням реткенів, він буде в курсі.

Кляйнерт пригнічено віддав адресу Ньєманові.

— Щасти, — мовив Шюллер і пішов назад до лабораторії.

Фліки вийшли крізь браму в мурі, і Ньєман побачив те, чого аж ніяк не очікував. Ще не було й дванадцятої години, але насувалася гроза, денне світло майже згасло, приглушене сріблясте сяйво розтинало долину, ніби потічок ртуті. Десь неподалік кипариси шурхотіли листям, неначе тибетськими молитовними прапорцями. Дивовижне шелестке багаття з луски. Від цієї нереальної деталі Ньєманові стало затишніше.

— Розплідник Ройса за двадцять кілометрів звідси, поїдете зі мною? — запитав Кляйнерт.

— На псарню, повну перезбуджених собак? — вишкірився Ньєман. — Ні, дякую. Побачимося пізніше. З вами поїде Івана.

— А ви? — запитала та, збентежена. — Куди поїдете ви?

Ньєман відімкнув свій «вольво».

— Коли минуле зринає на поверхню, час допитати предків.

25

— У вас дуже гарне ім’я.

«Ну ось, — подумала вона, дивлячись, як тікає під колесами дорога, — попереду чверть години пікапу по-німецьки». Вона була не в гуморі.

До того ж вона ненавиділа своє ім’я. Її завжди вважали героїнею російського роману, готовою кинутися під колеса потяга, що от-от виїде з Владивостока. Вона хорватка, бляха-муха. Вона пережила удари батькового домкрата, сербські бомби, снайперів у Сараєво, не кажучи вже про підліткові роки наркоманки-вбивці — і чого від неї тепер хотіли? Щоб вона піддалася суїцидальним настроям дев’ятнадцятого століття?

— Воно хорватське, — мовила вона байдужим тоном.

Зазвичай така відповідь угамовувала пристрасті. Країна її походження асоціювалася в людей із купами трупів, варварами у військовому, голодом. Дехто згадував також Дубровнік й адріатичні пляжі. Але, з її досвіду, картинки війни завжди брали гору.

Кляйнерт удовольнився тим, що кивнув на знак згоди, — він був зосереджений на дорозі, мовби керував дроном, що скидає снаряди на афганську пустелю.

Івана злилася на Ньємана за те, що він кинув її ось так. Розслідування набувало абсолютно божевільного повороту, а він залишає її в руках німецького мушкетера. Куди він подався? «Допитати предків». Вона знала його достатньо добре, аби здогадатися, що він поїхав труснути Франца, старого самотнього дядька, який забарикадувався у своєму замку з башточками.

Чому було не взяти її з собою?

— Ви давно працюєте з Ньєманом?

— Усього кілька місяців, але знайомі вже багато років, — просто відповіла вона. — Він викладав у мене в школі поліції.

— Мені важко уявити його в ролі професора.

— Чому?

— Він незвичайний, хіба ні?

Відколи вони виїхали з інституту Макса Планка, гроза наближалася. Вона ніяк не здіймалася, однак через неї усе навколо потемніло. Утім, інколи масу хмар прорізало сонце, і тоді на обрії займалася ниточка сріблястого світла.

— Кращого фліка за нього немає, — сказала вона наполегливим тоном. — Він керував кількома бригадами в Парижі й отримав серйозне поранення під час розслідування неподалік Ґренобля. Одужавши, став викладачем у школі для офіцерів поліції.

— Він міг би знову посісти якусь керівну посаду.

— Були й інші складнощі… — завагалася вона. — Його методи не завжди подобалися начальству.

Кляйнерт обмежився тим, що коротко реготнув.

— Ви нічого про нього не знаєте, — напружилась Івана. — Кажу ж вам, він найкращий.

Німець зрозумів її повідомлення: не треба наполягати. Він звернув із головної дороги й з’їхав на вузьку вуличку, над якою спліталися дерева, затуляючи світло. Зненацька стало зовсім темно. Час від часу в цих мурах усе ж відкривалися просвіти, крізь які було видно поля, пасовиська, загони, де спочивали сільськогосподарські машини, угризшись сталевими зубами в чорну землю.

Краєвид був мирний і величний, але від цієї краси, надто широкої, надто природної, Івані ставало не по собі. У неї стискалося горло й спирало дихання, як інші задихаються від вихлопних газів міського трафіку. Для Івани все було навпаки. Її природним середовищем був сморід міста.

Утупившись у дорогу, Кляйнерт усе ж безперестанку кидав на неї короткі погляди. Івана відчувала, що він шукає нової теми для розмови, але нічого не знаходить — нуль ідей, бідося.

Вона прийшла йому на допомогу, хоч і не дуже оригінально — повернувшись до теми роботи:

— Ви отримали результати аналізів зразків з учорашнього місця злочину?

— Якщо це можна назвати місцем злочину.

— Ви мене зрозуміли.

— Там нічого. Як і з Юрґеном. Жодних слідів кроків, жодних відбитків, хіба кілька прим’ятих травинок. Нічого не розумію. Здається, що чоловік, якого бачив Ньєман, просто розчинився в повітрі.

Тон, яким