Читати книгу - "Останнє полювання"

Ньєман не міг уторопати. Так, нацизм побив усі рекорди жахіть. Але до чого хилив Шюллер?

— Ці хлопці дійшли до такого ступеня звірств, що навіть начальство СС розпочало розслідування, — вів далі він. — Кілька разів їх були змушені кидати за ґрати. Але держава цінувала результати їхньої праці…

Генетик узяв до рук книжку, присвячену, очевидно, різним армійським корпусам, підрозділам та іншим військовим частинам Третього Рейху.

— Я знайшов цю історичну працю в бібліотеці лабораторії.

Він поклав видання на кахлі поруч із собачим писком і розгорнув його на розвороті з чорно-білими фотографіями: неохайні, неголені солдати в касках і мотоциклетних окулярах… Очевидно, Чорні мисливці були злісними грабіжниками, найманцями з великої дороги, пущеними на Східний фронт, ніби дика зграя.

У декого з них з-під розстібнутих курток виднівся голий торс і золотий ланцюг. Інші були закутані в стебновані пальта, що спадали їм до ніг. Треті повернули каски набік, а на їхніх скошених краях виднілися написи крейдою та нашвидкуруч намальовані черепи.

— Упродовж чотирьох років, — продовжив Шюллер, випивши ще трохи, — вони лютували під командуванням Оскара Дірлеванґера. Навіженого командира-алкоголіка, який і сам колись відсидів за зґвалтування дівчинки.

Шюллер перегорнув сторінку. На них зі світлини дивився офіцер із гострими вилицями й великими очима під густими бровами. Він нагадував якогось хижого птаха. До комірця був пришпилений значок із двома гранатами з перехрещеними ручками, мабуть, герб цієї моторошної бригади.

— Чекаючи на вас, я спробував трохи почитати про історію їхніх подвигів, але швидко відмовився від цієї затії. Нестерпно. Улюбленою розвагою Дірлеванґера було роздягати та батожити молодих єврейок, а тоді впорскувати їм у вени стрихнін. Головною забавою було спостерігати за їхніми конвульсіями до самої смерті.

Ньєман досі не розумів. До чого тут це?

Навіщо викопувати ці жахи більш ніж сімдесятирічної давнини?

Запитання поставив Кляйнерт.

— Ці головорізи були досвідченими мисливцями, — повторив Шюллер. — Перше, що вони зробили в Білорусі, — вивели нову породу з місцевих собак: реткенів. За кілька місяців вони перетворили їх на смертельну зброю.

Лікар розгорнув іншу сторінку: солдати в мотоциклетних окулярах, із гвинтівками в руках цього разу ще й тримали на повідцях абсолютні копії чорного пса.

— Реткени — це так звані «гончаки за кров’яним слідом». Вони здатні гнати поранену тварину кілька кілометрів, щоб мисливець міг її добити. Сьогодні це називається «етичним учинком», адже так тварина не змушена страждати, але в ті часи йшлося про поранених євреїв та партизанів…

Шюллер налив собі ще трохи, тоді продовжив:

— Знаєте, у німців є така приказка: «Hunde, die bellen, beiβen nicht». «Собаки, що гавкають, не кусаються». Ну, а хлопці Дірлеванґера навчили своїх собак не гавкати. Натоміть їх натренували кусати тільки за горло.

Лікар дбайливо закоркував карафу, поставив її назад у схованку і повів далі виснаженим тоном:

— Коли союзні війська винищили Чорних мисливців, разом із ними повбивали і їхніх собак. Більше в Європі ніколи не бачили реткенів… до цієї ночі.

Ньєман розвів руками на знак роздратування.

— То що це значить? Старі нацисти повилазили з могил і пустили своїх псів-привидів, у цьому річ?

Не ображаючись на фліка за його напір, лікар підійшов до столу для розтинів і обережно підняв передню ліву лапу трупа.

— На цьому собаці є знак спецбригади Дірлеванґера.

Усі нахилилися й побачили знак із двома схрещеними гранатами, вирізаний у шерсті тварини. Точно такий символ, що й на комірі Оскара Дірлеванґера.

Ньєман спересердя схопив книжку і погортав її ще. Цього разу він натрапив на Чорних мисливців у камуфляжі, з вогнеметами й кулеметами в руках, у полотняних капюшонах, як у «Ку-клукс-клану»…

— Той чувак був у схожому? — запитала Івана, підходячи до нього.

Ньєман кивнув, стиснувши щелепи. Звідки нацистському солдату було взятися в парку Лаури?

— Усе це не тримається купи, — мовила Івана, звертаючись до Шюллера. — Чому в цих краях з’явилися імітатори того підрозділу?

— Мабуть, це можна якось пояснити… — промимрив лікар. — Кажуть, коли війна скінчилася, Дірлеванґера після арешту забили до смерті колишні в’язні концтаборів. Пізніше розповідали, ніби він утік до Сирії, до Єгипту… Але в Баден-Вюртемберзі побутує й інші версія. Нібито після війни він сховався тут, під захистом самих Ґаєрсберґів.

— Навіщо вони стали б його захищати?

— Бо Ґаєрсберґи були близькі до нацистів. Під час Другої світової війни вони зробили статок на виготовленні запчастин для автотранспорту Вермахту.

— Але навіщо допомагати конкретно Оскару Дірлеванґеру?

— Бо він був швабом.

Ньєман починав розуміти.

— Баден-Вюртемберґ утворився від злиття кількох провінцій, — пояснював Шюллер, — герцогства Вюртемберґ і землі Баден, а також Швабії, що на сході. Тож цей воєнний злочинець був такою собі місцевою знаменитістю.

Відповіддю йому була скептична мовчанка, але Шюллеру не бракувало аргументів:

— Є, певно, й інші причини: солідарність мисливців. Ґаєрсберґи, які завжди займалися вистежуванням здобичі всіма можливими способами, усе-таки захоплювалися Чорними мисливцями попри їхні свавілля.

— Справді?

Питання поставила Івана, щиро здивована.

— Звісно, ті були монстрами, але вони піднесли мистецтво полювання до нечуваного рівня. Про них досі ходять легенди. Кажуть, наприклад, що вони, ніби звірі, могли відчувати запах людини в лісі. Звичайно, у ті часи говорили радше про «запах єврея»…

Ньєман повернувся до відправної точки:

— Припустимо, родина сховала в себе Оскара Дірлеванґера. Що далі?

Шюллер невизначено змахнув рукою, мовляв, тепер починаються суцільні домисли — нібито досі все було серйозно. Сміх та й годі.

— Навряд чи Дірлеванґер довго протягнув, — підсумував дослідник. — Хворий алкоголік, наркоман, він помер, і ніхто цього не помітив, але Ґаєрсберґи могли надихатися його прикладом.

— Тобто?

— Я трохи порився у старих вирізках із преси та активістських текстах і дуже швидко знайшов претензії до клану VG.

— Якого роду претензії?

— Їм завжди дорікали тим, що вони розв’язують проблеми з профспілками із не притаманною їхньому часу жорстокістю. Наприклад, відомо, що група мала свою службу підтримання порядку, яка дуже ефективно діяла під час страйків і демонстрацій. Часто казали, що для цього використовували мисливців, браконьєрів. Що ж до їхніх лісів, то ліпше до них не наближатися. Їхні лісники мають репутацію не надто люб’язних людей.

— Я чув ці історії, — утрутився