read-books.club » Бойовики » Жартівники 📚 - Українською

Читати книгу - "Жартівники"

121
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Жартівники" автора Мирослав Сивицький. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 57
Перейти на сторінку:
тоді, коли я на ці умови запрограмована. Тобто коли йду в охорону, коли, окрім інструктажу, ще сама проробляю всі можливі варіанти, але коли побачила машину з червоним хрестом, утратила всіляке самовладдю. Спрацював якийсь первісний, глибоко прихований інстинкт, і перше, що шугнуло в голову: «Покупці! За товаром! Скільки їх четверо, більше?»… Ноги на плечі й гайда… Коби знала, що то іде старий пердун, для якого досить щигля, то чого б втікати?

— Знаєш з усього ланцюжка епізодів, що трапились з тобою учора, оцей останній, найрозумніший! — підсмішковується Нестор. — Не побіжи ти до лісу, ми б не зустрілись, а не зустрівшись, як це ти б змогла мене на собі оженити?

— А що я кажу! — і собі тішиться дівчина. — Нарешті ти зізнався, що в мене втріскався! Я ще вчора, коли ти мене ніс, коли купав, відчула всім серцем і душею — є контакт!

— Ще би у таке диво, та й не закохатися! А тепер ходімо.

— Куди?

— Пообідаємо, і я відвезу тебе у Триболі.

— Ти певен, що тобі цього хочеться? — серйознішає дівчина й мружить очі.

— Певен не певен, але ж інакше мені знову пропаде вечір, а це не повертається…

— Людина, що розтратила бодай одну хвилину свого життя намарне…

— Хоч це звучить банально, й надто зарадянщено, але суть людини саме в цьому. Час утікає, а що в кожного попереду, лише Господу одному відомо.

— Ти справді старий! — зітхнула дівчина, підступила впритул і сикнула на нього зблиск зеленкуватих очей.

— Спішу жити, — вдає, чи справді не помічає зблиску в її очах. — Життя це ж така нетривка штука… Ударилась би ти, скажімо вчора, виском об гострий виступ каменя і що… А хто скаже, де мій виступ? Ото ж, що встигну зробити, це й залишиться.

Нестор бере дівчину за стан, злегка притискує до себе, вона упирається ліктями в його широкі груди й, широко розкритими очима, викличне дивиться старому парубкові у вічі. — Ото ж добряче розміркуй перед тим, як спробувати мене на собі одружити… Коди ж серйозно, Надю, то в мене справді дефіцит часу. Кваплюся закінчити книгу про свій рід. Поки живе Софійка — ота енциклопедія подій двадцятого віку — хочу написати ще трилогію про ті буремні роки, що прошуміли над Галичиною. Це буде розповідь про наш край, як Самчукова про Волинь, — ось таку ставлю собі мету. А тут вже підпирають, просяться на папір, сюжети інших повістей та оповідань… А ще мушу піти десь на роботу, аби мати якийсь гріш на хліб насущний, бо нині з літературної праці вже не проживеш…

— І зовсім не думаєш про славу?

— А що слава? Задрипанка за Шевченком…

— Несторе, ти мені вибач за оті витівки та жарти.

— Не вибачайся, мила моя полонянко! Як режисер, сам люблю, коли, особливо аматори, імпровізують, і мають для цього дар. А імпровізація нам удавалась… Гарна, наприклад, твоя витівка зі сном… Тому прийми не вибачення, а спасибі за отих кілька приємних хвилин! — він поцілував дівчину в щоку й розімкнув обійми.

— Признайся, — згасли бісики у зеленкуватості очей, і сповзли на місце золотаві колоски брів. — Ти любив Нелю?

— Не питай! То мій болючий нерв, то давня незагоєна рана, котру я знову роздряпав… Не зустрінься на її шляху я, вона досі жила б собі й поживала…

— Несторку! — озвався пульт голосом баби Софійки. — Обід уже на столі.

— Спасибі, вже іду. Ходи, Надю, зі мною.

— Дякую, я сита. Твоя бабця дбає про мене, як про рідну онуку. І здається її сподівання не безпідставні, у нас дуетом ще багато дечого вийде…

— Вийде, зажди тільки пообідаю.

— І що тоді?

— Негайно відвезу.

— Не відвезеш. Мені ще не можна ноги трудити! — тішиться дівчина. — Попитай у бабці.

— Я зараз «випишу» бабі, а опісля ще тобі.

— А бабі за що?

— За японця, і прокручу плівку.

— Яку ще плівку?

— Нашого бою. Нехай погляне як її «слухняна онука» не трудить ноги.

— Ти — шпигун!

— Чому? Я зробив це з благородною метою, аби дечому тебе підучити. От пообідаю й прокоментую твої помилки під час атаки, коли ти відкривалась, і я міг разів з п'ять послати тебе у нокдаун… Ні, ні твоє мистецтво гідне й безпомильне, але лише для тих, хто в цьому нічого, або мало що тямить. Для знаючих, ти поганенький суперник. Так і передай своєму тренеру…

— Несторку! — категорично й нетерпляче знову озвався пульт.

— Мчу! То йдеш зі мною?

— Я справді сита.

— А я, здається, чорта би з'їв.

— Тоді поквапся, він саме всмажився! — сміється дівчина, бере книжку й вмощується у фотелі.

23

Настрій у Іллярія покращав і, мов ртуть у градуснику, виставленому на сонце, вмить піднявся до найвищої позначки. Всіма барвами заграв навколишній світ, лунко билось серце, груди розпирав спів і раювала душа.

На городи, річку з урвищем, на ліси безперервним потоком лилося сонячне стеливо, тріщало птаство, всюди панувало умиротворення і благодать. Зі сторони колгоспних ланів легенький легіт доносив пахощі дозріваючого збіжжя, замішаного на прянощах лісових трав і прив'яленого лугового сіна.

«Як гарно, коли ніщо не гнітить душу, не тисне чавуном на голову, не повзає по спині холодний вуж остраху», — тішиться Іллярій, оглядаючи вм'ятини та подряпини на «Мерседесі».

— Доброго вам здоров'я, Іллярію Степановичу! — вітається здалеку, йдучи стежиною поміж городами від річки, онук Прокоповича, Василько — власник невеличкої автомайстерні.

— Дякую, дякую, — усміхається Іллярій, а в думці враз визріло: «А ось і вирішення проблеми!» — Рибалив трохи?

— Скоріше відпочивав, сидів над вудочкою і думав. Хіба нині щось упіймаєш у затруєних гербіцидами, змитих дощами з колгоспних полів, водах?

— Твоя правда, синку. Ще з-пів віку такої «любові» до природи й ми переродимося на мутантів. Ет! — махнув рукою. — Послухай, Васильку, в мене є до тебе діло…

— Проблеми з авто? — прищурює блаватні очі Василько. — І де це ви так черконули?

— То мій нащадок розважався.

— Як для вас, то зроблю, що комар і носа не підточить.

— Ні, Васильку! Я хочу її позбутися і то негайно. Давай ми зараз відженемо й заховаємо у твою майстерню. А там собі як хочеш ремонтуй, чи так продавай, лише би мій Роман не довідався, що машина в тебе.

— За що йому така кара?

— Мені ввірвався терпець! Ось ти, наприклад, зумів організувати своє життя, маєш копійку, ще й батькам допомагаєш. А мого, окрім спідниць та випивки, ніщо не цікавить. Бачиш оцю вм'ятину? Якби не стальні канати, злетів би в урвище. Хай би

1 ... 26 27 28 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жартівники», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жартівники"