Читати книгу - "Ти отруїв мене собою, Валерія Дражинська"

Богдан був відсутній уже третій день. Я не знаходила собі місця від поганого передчуття. Раніше, вирушаючи у "відрядження" з черговою своєю коханкою, він все одно дзвонив мені по надцять разів на день. А тут затишшя, що напружує. Намагалася сама його набрати, а у відповідь "поза зоною". Від поганих думок не рятувала навіть улюблена справа.

У своєму кабінеті, організованому в одній з аптек, я втомлено дивилася в екран ноута, який давно вже перебував у сплячому режимі. Зрештою впустила голову на стіл і голосно застогнала. У цей момент до мене без стуку, не вперше, зайшла Еля. Можна сказати, що моя подруга, якби я вміла дружити. Вона працювала в мене фармацевтом.

- Я зрозуміла, що від тебе привітань сьогодні не дочекаюся, тому прийшла сама, - зручно влаштувавшись у кріслі навпроти, видала вона, ніяк не прокоментувавши мій стогін.

- Вітаю, - не гублюся я, - А з чим?

- Я тобі дивуюся, Каріно. Так не цікавитися життям своїх співробітників.

- Ель, мені не до ребусів зараз, - втомлено осаджую її.

- Зрозуміла, хтось не в гуморі, - усміхається Еля, - День народження в мене сьогодні.

Дідько! Зовсім вилетіло з голови.

- Вибач. Забула, - каюся, - З днем народження! З мене подарунок.

- І похід у клуб сьогодні.

- Добре, - я одразу ж погоджуюся, якраз розвіюся, - Адресу клубу скинь і час. Буду.

- Сама чи з чоловіком?

- Богдан у відрядженні. Тож сьогодні я вільна.

- Краса! - задоволено плескає в долоні Еля, - Відірвемося.

У клуб я передбачувано поїхала у "веселій" компанії охорони. Настрою не було від слова "зовсім". Але я змусила себе посміхатися, вітаючи та вручаючи подарунок іменинниці. Гостей виявилося не багато. Один хлопець та дві дівчини. Плюс мої супроводжуючі, які напрочуд легко влилися в компанію, що зібралася, незважаючи на те, що не пили спиртного. Робота зобов'язувала не втрачати пильність.

Ми всі швидко знайшли спільну мову та досить добре проводили час. Трохи напружувало те, що, коли я танцювала з дівчатами, два цербери не спускали з мене очей. Але напідпитку мозок не додумався обробити причини такої підвищеної опіки моєї персони. Я втратила пильність. Розслабилася! Хоча ж знала, що потрібно бути акуратною. Щось відбувається, а Богдан не зволив поставити мене до відома. Алкоголь - зло! Усі біди через нього. 

Втомившись танцювати, я пішла до барної стійки попити води. Поруч тут же намалювалася Еля. Обійнявши мене однією рукою за плечі, другою відібрала склянку та залпом випила.

- Не те п'єш, Каріно, - прокричала вона мені на вухо та замовила в бармена дві по п'ятдесят текіли, - У мене сьогодні день народження. Хочу відпочивати!

Я лише посміхнулася і нерозважливо перекинула в себе чергову дозу алкоголю.

- Карін, давай вийдемо на вулицю подихаємо свіжим повітрям. Щось мене трохи розвезло.

- Ок, пішли! - я надто швидко злізла з високого стільця і мене повело вбік.

Еля притримала мене, п'яно розсміявшись.

- Дивлюся, тебе теж.

- Господи, навіщо так кричати на вухо, - прошепотіла собі під ніс скривившись.

Спочатку я занервувала, коли побачила, що Еля тягне мене не до центрального входу, але побачивши Матвія, що йде позаду, заспокоїлася. Вийшли ми на безлюдну вулицю, підозрюю, з іншого боку клубу. Подруга сперлася об стіну. Її нудило. Охоронець мовчки стояв поруч.

- Гей, ти як? Нормально? - підійшла до неї та м'яко доторкнулася до плеча.

Коли Еля подивилася на мене, я розгубилася та не одразу помітила чорний тонований мікроавтобус, що під'їхав. З нього вийшли двоє чоловіків і відразу цілеспрямовано пішли на нас. Я відразу все зрозуміла, незважаючи на п'яний стан. Винуватий погляд уже колишньої подруги не залишав навіть дещицю сумніву. Вона мене зрадила, продала або... Як точно назвати її вчинок, поки не розумію. Те, що я перебуваю тут, було кимось грамотно сплановано. Усі ці міркування за секунду склалися в мене в голові. А те, що відбувалося навколо, було схоже на мій ожилий персональний фільм жахів у сповільненій зйомці. Матвія усувають не відразу. Два професіонали проти одного - без шансів. За час поки тривала бійка я могла б спробувати втекти. Але мене ніби паралізувало. Ніби я знову опинилася в Греції. Того дня. Безпорадна! Він мене зараз точно не врятує.

М-да, не змогла б я поповнити лави війська великого Олександра Македонського. В екстремальній ситуації я впала в каталепсію. Тому розібравшись із моїм охоронцем, мене без зусиль завантажили в машину. Машинально зазначила двох чоловіків, які сиділи спереду. Точніше їхні потилиці. Мене посадили, доволі таки навіть майже не грубо, з огляду на ситуацію, спиною на сидіння за пасажирським місцем. Навпроти розташувався один із нападників. Не звичайний стандартний охоронець. Навіть я розумію, що він профі вищого рівня. Другий залишився на вулиці.

Це гучне клацання ні з чим ніколи не сплутаю. Повертаю голову. Еля лежить на асфальті, дороге блондинисте забарвлення розбавлене червоним кольором крові. Пістолет у руці вже спрямований на лежачого Матвія.

- Не треба, будь ласка! - з незрозумілою де силою, кричу я.