Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

Бували й успіхи, і якийсь ошалілий соловей чи лісовий в’юрок задихався під грубою рядниною; таке супроводжувалося шквалом схвальних вигуків. Шершні вшниплювались у своїх мучителів крихітними гарпунами, доки їх не порозсовували по банках та кухликах. Їхнє щастя, коли не забували пробити дірки у кришці.

Чимало птахів і ще більше комах гинули. Декотрі виживали й опинялися в похмурому місті, що починалося просто за деревами.

У самому місті діти лізли на стіни, аби витягти яйця з гнізд біля напівструхлих ринв. Гусінь, личинки та кокони, яких вони тримали в сірникових коробках і обмінювали на шмат мотузки чи шоколадку, раптом стали вартувати гроші.

Були нещасні випадки. Дівчинка в погоні за сусідським поштовим голубом упала з даху й розбила голову. Дідуся, що вишукував личинок, зажалили бджоли аж до зупинки серця.

Рідкісних птахів та летючих істот викрадали. Декотрі вирвалися. Нові хижаки й здобич ненадовго поповнили екосистему небес Нового Кробузона.

Лемюель свою справу знав. Хтось, може, тільки пройшовся б по низах, та лише не він. Він пересвідчився, що бажання Айзека відомі по всіх околицях: Ґідд, Іржава Заплава, Мафатон, Ближні Стьоки, Ладмід і Крук.

Лікарі й чиновники, радники й адвокати, орендодавці й просто чоловіки та жінки без діла, навіть варта, — Лемюель часто співпрацював (зазвичай опосередковано) з шанованими громадянами Нового Кробузона.

З його досвіду, основна різниця між ними та більш зневіреними міськими жителями була в розмірах грошової винагороди, що їх цікавила, і вірогідністю пійматися.

З кабінетів і віталень доносилися приглушені зацікавлені перешіптування.

У самому серці Парламенту точилися дебати стосовно розмірів податків з підприємців. Мер Радґаттер по-царському розсівся на своєму троні й кивав, поки його помічник, Монтджон Реск’ю голосно гнув лінію партії Жирного Сонця, агресивно тикаючи пальцем то на того, то на іншого у величезній склепінчастій залі. Він час від часу замовкав, щоб поправити товстий шарф, який, попри спеку, кутав його шию.

Радники тихенько дрімали в імлі пилинок.

Десь інде у велетенській будівлі, по хитросплетінню коридорів і коридорчиків, котрі, здавалося, збудували, щоб заплутати, діловито сновигали одне повз одного зодягнені в костюми секретарі й кур’єри. Від головної магістралі їжачилися на всі боки тунельчики й полірований мармур сходів. Багато з них не освітлювалися, й туди ніхто не вчащав. В одному з таких переходів якийсь старигань волік роздовбаного візка.

Поволі віддаляючись від гамірної суєти головного вестибюля парламенту, він тяг візок позад себе вгору сходами. Той ледве вміщався у вузенький прохід: до верхнього поверху він добирався довгих і прикрих п’ять хвилин. Чоловік зупинився, обтер від поту чоло й рота і продовжив брести далі.

Попереду світлішало, сонячні снопи торували собі шлях з-за рогу. Він обігнув його, і в обличчя бризнуло теплом і світлом. Воно лилося із заскленого даху, з вікон кабінету без дверей, що містився в кінці коридору.

— Добрий решок, сер, — прокумкав старий, підійшовши до входу.

— Добрий-добрий, — відповів йому чоловік за столом.

Кабінет був маленький і квадратний, вузькі закіптюжені вікна виходили на Сіру Пустку й склепіння залізничної лінії Зюйд. Одну стіну закривала тінь від темної навислої громади головної будівлі парламенту. У стіні виднілися розсувні дверцята. В кутку погойдувалася гірка ящиків.

Кімнатка була з тих приміщень, що виступали з головної будівлі, підіймаючись високо над містом. Води Великої Смоли хвилювалися за п’ятнадцять метрів нижче.

Посильний вивантажив з візка згортки й пакунки перед блідим чоловіком середніх літ, що сидів навпроти.

— Сьогодні негусто, сер, — пробурмотів він, потираючи зболілі кістки. Потім поволі почимчикував назад, звідки прийшов, торохкотячи візком.

Службовець оглянув усі згортки й настрекотів щось на друкарській машинці. Відтак заніс дані у товстий гросбух з поміткою «ВХІДНІ», ковзаючи сторінками між розділами й занотовуючи дату перед кожним найменуванням. Він відкрив посилки й зробив записи про вміст у машинописний щоденний реєстр і товсту книгу.

«Рапорти варти: 17. Людські суглоби: 3. Геліотипії (інкримінуючі докази): 5».

Він перевірив, яким департаментам призначалася кожна посилка й розсортував їх на купки. Коли одна з таких стала достатньо високою, він переклав її в ящик і поніс його до дверцят у стіні. Це був квадрат метр на метр, звідки пошипував вітер. Чоловік потягнув за якийсь важіль, і волею таємного механізму двері відчинилися. Збоку виднілася щілина для перфокарт.

За дверцятами, під обсидіановою шкірою парламенту, гойдалася залізна клітка, один бік якої відкривався прямо у дверний проріз. Клітка трималася на ланцюгах, прив’язаних з обох боків; похитуючись, з легким брязкотом вони щезали в круговерті темряви, якій не було кінця-краю, куди б службовець не дивився. Він просунув ящика в отвір й запхнув його в кліть, що просіла під його вагою.

Він опустив дверцята, й ті зімкнулись, охоплюючи ящик плетивом дроту. Потім він зачинив розсувні двері й, намацавши в кишені, витяг декілька перфокарт, кожна з яких була чітко помічена: «Варта», «Розвідка», «Скарбниця» і так далі. Чоловік узяв потрібну й устромив у щілину біля дверей.

Почулося дзуміння. Крихітні чутливі поршні зреагували на тиск. Приведені в рух парою, що піднімалася з велетенських котлів у підвалі, крихітні шипи почали обертатися вздовж карти. Підпружинений зубчик на хвильку потрапляв в отвір у твердому картоні, і по механізму передавався крихітний посмик. Коли коліщатка завершили свій хід, комбінація перемикачів «вмк/вимк» переводилася в двійкові команди, котрі під дією пари й повітряних потоків мчали рурками й кабелями до прихованих аналітичних машин.

Клітка підскочила й, розхитуючись, почала свій шлях під шкірою Парламенту. Кілька хвилин вона мандрувала тунелями вгору і вниз, убік і навскоси, змінюючи напрямки, переходячи з одних ланцюгів на інші, доки не приходила до місця призначення, бемкаючи у дзвінок, який оголошував про прибуття. Перед нею відкрилися інші дверцята, і ящик потрапив у руки отримувача. Десь далеко, поза кабінетом службовця, гойдалася нова клітка.

Службовець з департаменту Комплектування працював швидко. Він за чверть години встиг зареєструвати й відправити далі майже всі речі. І тоді він помітив, що один з пакунків дивно ворушиться. Чоловік перестав писати й тицьнув іуди пальцем.

Барвисті штемпелі вказували на те, що посилка прибула з торговельного судна, назву написали нерозбірливо. Згори охайними друкованими літерами вивели ім’я отримувача: «Др. М. Барбл, Департамент досліджень і розробок». Службовець почув шкряботіння. Хвильку повагавшись, він обережно розв’язав мотузку й зазирнув усередину.

Там, у гнізді з паперової стружки, судомно звивалася купка товстих личинок завбільшки як великий палець.

Службовець відсахнувся, очі за скельцями окулярів здивовано розширилися. Личинки