Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— А перед тим ви були знайомі?

— Авжеж, дуже довго, відколи себе пам’ятаю. Відтоді чимало всього змінилося.

— Відтоді...

— Коли музика означала для мене дуже багато. Книжки, музика, потім знову книжки. Ми мешкали двері в двері. Ірина була на п’ять років старшою, її батько помер, їй не виповнилося тринадцяти. Він лежав у труні, восковий, зі складеними руками. І хоча він був не першим мерцем, якого мені довелося побачити, ще довго по тому, як його поховали, я боявся залишатися сам, жадаючи якнайшвидше заснути й проспати, не прокидаючись, до світанку. Вона жила з матір’ю, а я за стіною зі своєю матір’ю, і якби не різниця у віці, можливо, між нами зав’язався б роман. Вона сприймала мене за малюка, мені ж вона здавалась дорослою. «Малий, ти трохи невчасно. У мене сесія». Я стишував музику. А потім вона запитала, чи я не позичив би їй касет для «невеличкої вечірки», тих касет я не мав, я запропонував їй інші, здається, я їй подарував їх, музика вже не проймала мене, як передше; вона кохалася під них зі своїм німцем, а невдовзі чкурнула з ним геть — від себе, від мертвого батька, від розбитого невідомо-ким кухонного вікна, із зачарованого кола, де посіла би місце своєї матері, одного дня так само прокинувшись біля мертвого тіла, можливо, в тому самому ліжку. Я одягнув вітрівку і якомога тихіше вийшов з дому. Зрідка вона надсилала листівки, звертаючись на ім’я і прощаючись незмінним «Тримайся, малюче», тоді як мені стукнуло вісімнадцять, а одного разу напередодні Різдва з містечка під Дрезденом надійшла бандеролька з диском мого колись улюбленого гурту. Я вклав його і коли забриніли перші акорди вступного програшу, оте незрівнянне соло, за яке я ладний був віддати душу, я мало не збожеволів — шмат життя, вміщений на звуковій доріжці. Ми бачилися ще двічі — коли вона приїхала ховати свою матір і... того другого разу, як продала помешкання, а поїзд, на який узяла квитки, відправлявся наступного дня опівдні. Ірина переступила поріг, за тонкою стіною — минуле, що належало наче не їй, а комусь іншому, ненароком до неї подібному. Ми танцювали, скільки крутився диск; музика стихла, а ми продовжували кружляти, мовчки й бездумно. Потім... Потім я лежав, дивлячись на смужку місячного сяєва на її спині, а вона сиділа на краю ліжка. «Чому так, малий?» Що я міг відповісти? Я розміняв тридцятку, мав сім’ю, а жив сам, десь у Німеччині на неї чекав її чоловік. «Хто поверне все це назад?» Ніхто. Ми обоє це знали. Я провів її на вокзал. Додому прийшов пізно ввечері. На столі на мене чекала пляшка червоного вина і кілька недопитих крапель на дні.

Типова забудова початку шістдесятих, низькі п’ятиповерхівки з пласкими дахами, без ліфтів, між ними вклинилося кілька свіженьких висоток. З вивішеної під вікном першого поверху білизни скрапувала вода і ширився запах прального порошку. З чийогось балкону озвався собака, спершу загавкав, а тоді жалісливо завив.

— Моя бабця була на сім років старшою від дідуся. Вона — висока й огрядна, він — низький і худий; в ательє дідусь ставав на дерев’яну основу, призначену для дітей, завдяки цьому трюкові на світлинах він на одному рівні з бабцею. В день їхнього одруження він подарував їй перламутрове намисто, виміняне в острів’ян. Капітан, з яким він виходив в океани, знав Джозефа Конрада. Я захоплювався Конрадом, а ще більше мене бентежив зв’язок із великою літературою; коли я думав, що дотичний до неї, шкірою пробігав трем, наче струм. «Лорд Джим» — відповідь на запитання, яке безуспішно ставив собі Родіон Раскольніков; Раскольнікова стискали понурі мури, тоді як перед Джимом простирався неозорий океан. Раскольніков закінчує каторгою і преображенням, Конрад, одначе, переконливіший. Типова російська розв’язка...

— Преображення?

Він засміявся:

— Каторга.

— В селі дід знову перетворився на гречкосія, наче ніколи нікуди не вирушав. Линви, що прив’язували його до рідної землі, виявилися міцнішими за корабельні. Шкода, що я не застав його! Наша родинна історія була частиною оточеного пагорбами і ліском світу з єдиною дорогою; в час мого дитинства пагорб, звідки витесували вапняк, яким засипали ями, нагадував недоїдений пиріг. Там, де колись текла річка, в якій голіруч ловили рибу, ще зміїться рогіз. Я привозив його до міста разом з домашнім сиром, сметаною, курячими яйцями і гускою. Гуска — святе. Мама витоплювала з неї лій, яким, щойно наставав лютий, натирала мої закладені хрипотою груди, а коли я одужував, буяла весна.

— Після сорока для жінки кожний рік — вирок, якому вона не має що протиставити, крім косметички з кремами.

— Якщо в тебе тугий гаманець, до тебе навідаються добродії — пан Силікон і пані Ботокс, запевнивши тебе, що вже завтра ти на третину помолодшаєш. Вони спотворять тебе, переробивши на ляльку Барбі, а ти помилково гадатимеш, що відкупилась. Марнославство не безкоштовне.

— Людина прагне бути молодою і гарною, хіба це не логічне бажання?

— Великі поети гинули юними і красивими, а їхня поезія, молода й неповторна, залишалася. Сто, двісті років, а вони — не змінилися. Хто скаже, чи витримали б вони випробування віком. А їхні вірші?

— Жінка сприймає себе інакше, ніж чоловік.

— Це лише так здається.

— Одного ранку я підійшла до дзеркала і... побачила старіючу жінку, яка втупилась у мене нажаханим поглядом.

— Ми змінюємося, тоді як нам здається, що ми такі, як були. На самому краєчку свідомості жевріє самообман. Ми віримо в диво, що нас це омине, доки раптом опиняємося з цим сам на сам. Коли показують літніх людей, неодмінно говорять про бідність.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Тривалий час в Іриному помешканні ніхто не оселявся, зараз там галасують діти, наповнюючи будинок життям. Якось мені подумалося, що старість приходить тоді, коли тебе починають дратувати дитячі голоси за стіною. Ботокс проти цього безсилий. Для мене вони, наче рідні.

— Тобі подобається тут?

— Я тут виріс.

— Ти міг би переселитися. Люди часто переїздять. Тобі ніколи не хотілося опинитися далеко-далеко, де тебе ніхто не знає?

— Не раз.

— От бачиш.

— Я опинявся.

— Ти кудись їздив?

— Безперечно.

— І часто?

— Ще б пак!

— І як там було?

— Потрясно.

— Це десь далеко звідси?

— Коли як, часом бувало далеченько.

— Дуже?

— Дуже.

— Дуже-дуже?

— Ти навіть не уявляєш. Мені й самому не віриться.

— В тебе там родичі?