Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

обходилися ввічливо, мабуть, тутешні поліціянти бачили всяке і різне, тож я їх не міг здивувати, я й не бажав дивувати, я хотів пояснити їм, що то ніякі не музиканти, а нишпорки, невідомі мені аґенти, які, не знаю чому, мене переслідують, не дають спокійно жити і насолоджуватися вашим містом, я турист, мені у вас, сказав я, так сподобалося, що я вирішив затриматися на довше, хоч, сяйнуло мені, може, мені тому й допікають, що вирішив затриматися надовше, однак цього останнього я їм не сказав, а лише подумав. Це не по нашій лінії, мовив один із поліціянтів, окинувши мене журливим поглядом. Вони мають дозвіл, додав другий. Виявляється, лже-музики мали ліцензію, оформлену — де ж бо ще? — в муніципалітеті, їхні «гастролі» відбувалися, так би мовити, на законних підставах, зі штемпелем і підписом, проти яких я міг удіяти рівно нічого. Мене ще якийсь час тримали, тягнучи з якоїсь невідомої — мені — причини час.

Політ над гніздом зозулі

Причина, з якої вони зволікали, швидко з’ясувалася, коли в дверях постала хрестоматійна героїня і два усміхнені віцбольди за її спиною. «Не подобається класична музика?» — «Не дуже». — «Тоді Ви, напевно, любите рок». — «Тяжкий рок». — «Heavy metal rock». — «Oh yes, my baby!» — «Хлопчики, збирайтеся, він ще не зовсім кінчений, лише грає вар’ята. Даремно час тратимо. Симулянт!»

Силуети минулого

Цьому слід було якось покласти край. Воно все зайшло надто далеко і заплутувалося дедалі більше. Треба було діяти, і година Ікс не забарилася. Все відбувалося так, як і належиться в дешевих трилерах, що їх штампують десятками на рік, наповнюючи відеотеки і програми телепередач на тиждень, книжкові крамниці і голови громадян, котрі ходять і повертаються з роботи, народжують і виховують, хворіють і помирають. Я сидів за столиком, гортаючи газету і попиваючи каву.

— Ми можемо запропонувати Вам співпрацю.

— Завважте, взаємовигідну співпрацю, — наголосив інший.

— Я подорожую. Моя праця — подорожувати.

— Пан — бомко? Как это называется, Миша, тунец, что ли?

— Тунеядец, — почувся голос Міші, який не встиг так катастрофічно забути рідну мову. — То есть, почти одно и то же: только не тунец, а тот, кто его вкушает.

— Вот именно, тунеядец. Так вот: на тунеядец у нас иметь противоядец.

— Подорожування — моя професія.

— Ми цього й не заперечуємо. Ми можемо навіть Вас підтримувати. Спонсорувати. Без доброго фінансування далеко не заїдеш. І, повірте, подорожувати на гроші спонсора аж ніяк не принизливо — так мандрували всі великі поети, починаючи від Босфора Христофоровича Колумба і закінчуючи Іваном Івовичем Кустодієвим.

— Кустовим, — підправив його інший.

— До речі, не лише європейці, — продовжив перший, повчально піднісши палець. — А й, наприклад, такі непересічні особистості, як Кі Хот чи Де Фо.

— І що Ви хочете?

— Нічого непосильного.

— Ви нам будете розказувати про Ваші подорожі.

— Писати репортажі?

— Рапорти. Втім, можете це сміливо називати репортажами. Якщо хочете, навіть романами.

— Кому-кому, а Вам, либонь, відомо, що в сучасному світі відбувається ізоморфія жанрів, — знову втрутився другий. З його лексики було видно, що він свого часу закінчував факультет близьких і далеких мов, де його, очевидно, й завербували.

— Давайте домовимося так. Вашої допомоги мені не потрібно, а романи я писатиму так чи інакше. Ви їх лише уважно читайте. Стежте за появою і читайте. Витрати з Вашого боку мінімальні — вартість примірника книжки в роздрібній книготоргівлі. Економія коштів, просування по службі, море задоволення на дозвіллі — я старатимуся писати так, щоб Вам не було нудно.

Не знаю, чим я їх переконав — невже я переконав їх і то була наша мовчазна угода, яку я їм сам запропонував? Невже вони повірили в мою письменницьку зірку? Хай там як, з такою раптовістю, з якою з’явилося, стеження було знято. Поступово я віднайшов колишню легкість, яку відчувають мандрівники, котрі щойно вернулися з гір до міста. Я міг вільно подорожувати далі, знаючи, що здобув принаймні двох удячних читачів, які читатимуть сумлінно й ретельно, в рядках і між ними, при світлі настільної лампи і з застосуванням спеціальної техніки, прийомів деконструктивізму і дзюдо.

Я знову ходив площами і вулицями, бабрав руки в фонтанах і перепочивав у скверах, столувався по ресторанах і пив пообідню каву, сидячи за столиками кав’ярень, снідав на терасі готелю, в якому зупинився, і офіціант приносив мені варене яйце і свіжу пресу; з висоти тераси я дивився, як прокидається місто, що було моїм мовби другим пробудженням, я дивився на менеджерів, котрі поспішали в офіси, і перших туристів, котрі нікуди не квапилися, як і я, який теж нікуди не квапився, який устиг забути, що означає квапитися, кудись вічно бігти й ніколи не встигати.

Швейцарські годинники

Яких тільки не було! У формі паротяжиків, що їздили навколо зап’ястя, чухкаючи і пахкаючи, традиційні настінні дзиґарі з темно-зеленими металевими шишками, що звисали додолу, і зозулькою, що вигулькувала із дверцят, і, вигулькнувши, голосно кукала; вона кукала несамовито і пронизливо і могла б розбудити мерця, і так щогодини, і я не маю ані найменшого сумніву, що судного дня, куди ми всі без винятку і без жодної індульґенції прямуємо, Господь, щоб прикликати нас і прокинути, живих і мертвих, тих, котрі поснули, зморені тяжкою працею, і тих, котрі сплять, упившись до білих коників із зеленими гривами, купить неодмінно цей дерев’яний годинник зі скаженою-навіженою зозулею, почепить його і примусить її безперестанку кукати, доки не повстають живі і померлі. «Ну як мої дзиґарі?» — «Моторошні, Господи».

Замість зозульки можна було замовити півника, що кукурікав; свинку, що рохкала; дятла, який довбав; білочку, котра лущила, — втім, білочка була накладним варіантом: щодня вона потребувала двадцять чотири волоських горіхи, які слід було залишати на таці під дуплом, — стільки, скільки годин у вигаданій годинникарями добі: щогодини білочка вигулькувала з дупла, хапала горішок і, на відміну від живих посестер, замість точити зубами стискала металевими, пофарбованими набрунатно лапками, доки він голосно і ляскітно лускав. Годинників була незліч, великих і малих, сторчових і настінних, вони стояли, лежали, висіли, гойдалися, чорні, сірі, зелені, червоні, з вкрапленими діамантами і вбудованими телевізорами, у формі тюленів і з головами видатних людей, механічні і кварцові, соняшні та електронні, водонепроникні і термостійкі.

— Мені, будь ласка, звичайний.

— Чому ж так одразу