Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

Мені відповів чоловік, що його голосу я спершу й не впізнала. Зрозуміла це аж тоді, коли зустрілася з ним у кав’ярні „СоГо“, де він призначив мені побачення.

— Ви? — здивувалася, побачивши його.

Він теж, здається, так само був здивований. Пояснив мені, що йому потрібна людина, яка написала б книжку, що давно вже крутиться у нього в голові.

— Уже двадцять років я публікую це оголошення, Стефані, — сказав він. — Усі, хто відгукнулися на нього, геть були непридатні.

— Але чому ви шукаєте когось, хто написав би книжку замість вас?

— Не замість мене. Для мене. Я даю вам сюжет, а ви пишете.

— То чому ви не пишете її самі?

— Я? Це неможливо! Що скажуть люди, уявляєте собі? Одне слово, я оплачу всі ваші видатки під час написання. А потім ви не матимете клопоту з грішми.

— Чому? — запитала я.

— Ця книжка зробить вас багатою й знаною письменницею, а я заспокоюся, як вона побачить світ. Я здобуду нарешті відповіді на запитання, що не давали спокою вже двадцять років. І почуватимуся щасливим, що ця книжка існує. Якщо ви знайдете ключ від загадки, то це буде чудовий детективний роман. Читачі будуть у захваті від нього».

Треба сказати, книжка була захоплива. Стефані розповідала, як найнялася до «Орфея кронікл», щоб мати прикриття й спокійно розслідувати вбивство чотирьох осіб, що сталося 1994 року.

Щоправда, важко було впізнати, де тут дійсність, а де вигадка. Якщо вона змальовувала реальні факти, то хто був загадковий замовник, що попросив її написати ту книжку? І навіщо? Його імені вона не вказала, та, здається, була знайома з ним і вочевидь він був у Великому театрі, коли сталося вбивство чотирьох людей.

«Може, мене тому й непокоять оці розрізнені факти. Я був у тій залі й дивився п’єсу. То була досить пересічна версія „Дядечка Вані“ А справжня, палка трагедія розгорталася за кілька вулиць звідси, в кварталі Пенфілд. І від того вечора я щодня думаю про те, що там могло статися, і щодня гадаю, що цей випадок міг би стати приголомшливим детективним романом.

— Але ж, наскільки я знаю, вбивцю знайшли. То був такий собі Тед Тенненбаум, власник ресторану в Орфеї.

— Знаю я, Стефані. Знаю й те, що всі докази підтверджують його вину. Та я не зовсім певен у них. Він був черговим пожежником того вечора у театрі. Так ось, я виходив тоді на вулицю і бачив, як те авто поїхало. Його легко було впізнати за наліпкою на задньому склі. І потім, читаючи газети, я зрозумів, що то було авто Теда Теннебаума. Проблема в тому, чи був він за кермом того автомобіля».

— А що це за історія з автомобілем? — запитала Анна.

— Авто Теда Тенненбаума було одним із найвагоміших доказів, які призвели до його арешту, — пояснив Дерек. — Свідок офіційно заявив, що воно стояло коло будинку міського голови перед убивством.

— Отож авто було його, але за кермом не він? — запитала Анна.

— Здається, так він казав, — мовив я. — Тому Стефані й заявила мені, що ми помилилися з винуватцем.

— Виходить, увесь цей час була людина, що сумнівалася в його провині й нічого нам не сказала? — запитав Дерек. — Одне очевидне для нас трьох: якби Стефані зникла з власної волі, то обов’язково прихопила б із собою комп’ютер.

На жаль, наша певність незабаром підтвердилася: наступного ранку, другого липня, якийсь орнітолог-любитель гуляв коло озера Оленів і угледів темну масу, що плавала неподалік, поміж лататтям і очеретом. Він зацікавився і взяв бінокль. Довгенько розглядав, поки все зрозумів. То було людське тіло.

Дерек Скотт

Серпень 1994 року. Наше розслідування застрягло на місці: у нас ні підозрюваних не було, ні мотивів. Якщо мер Ґордон із родиною й справді хотіли покинути Орфею, то ми не знали ні куди саме хотіли вони поїхати, ні причин того від’їзду. Ніяких вказівок ми не знайшли, ніякого сліду. Ніщо в поведінці Леслі чи Джозефа Ґордона не стривожило їхніх близьких, нічого ненормального не коїлося і з їхніми банківськими рахунками.

Оскільки ми ще не могли з’ясувати мотивів убивства, нам потрібні були конкретні докази, щоб натрапити на слід убивці. Завдяки балістичній експертизі, ми знали, що знаряддям убивства був пістолет марки «беретта», і можна було виснувати, що вбивця був досвідченим стрільцем, бо стріляв дуже точно.

Проте ми тонули в реєстрах зброї й списках членів стрілецьких клубів. Щоправда, був у нас і один вагомий доказ — отой автомобіль, що його помітила на вулиці Лена Белямі незадовго до вбивства. На жаль, деталей вона не могла згадати. Пам’ятала тільки чорне авто з оригінальною наліпкою на задньому склі.

Ми з Джессом цілі години гаяли з нею, показуючи їй усілякі автівки, які тільки були на світі.

— Може, отаке? — питали ми в неї.

Вона уважно розглядала світлини, що розкладали перед нею.

— Ох, мені важко сказати щось напевне, — відповідала врешті.

— Ось кажете, що то було вантажне авто, а яке? Ван чи пікап?

— А яка поміж ними різниця? Знаєте, що більше автомобілів ви мені показуєте, то дужче я плутаюся в них.

Попри те, що Лена Белямі таки прагнула нам допомогти, ми ходили по колу. А час працював не на нас. Майор МакКенна постійно на нас тиснув.

— То що, — допитувався він, — ви можете сказати мені щось конкретне, хлопці?

— Нічого, пане майоре. Це справжнісінька головоломка.

— Ох, вам треба хутчій рухатися вперед. Не змушуйте мене думати, що я помилився, призначивши вас на цю справу. Діло це важливе, і всі в бригаді чекають, коли ви дасте хука. Знаєте, що кажуть про вас за кавою? Що ви аматори. Вас вважатимуть недотепами, мене вважатимуть недотепою, й усе воно буде дуже прикре для всіх. Отож мені треба, щоб ви жили тільки цим розслідуванням. Чотири вбивства за день, ви повинні працювати у поті чола.

Ми і справді жили тільки цим розслідуванням. Двадцять годин на добу, сім днів на тиждень. Ми тільки ним і переймалися. Я практично переселився до Джесса й Наташі. У їхній ванній тепер були три зубні щітки.

Наше розслідування рушило з місця завдяки тій-таки Лені Белямі. За десять днів після тих убивств чоловік повів