Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

що в його батька рак і його лікують в Олбанській лікарні. Сказав, що візьме безоплатну відпустку і глядітиме його. Ми всі взяли це близько до серця. Мовляв, сердега Кірк, у нього батько вмирає. Збирали гроші, щоб відшкодувати йому відпустку власним коштом, організовували все, навіть працювали вихідними і перераховували йому заробітки, щоб він міг отримувати зарплатню під час відсутності. Адже він був наш начальник, і ми його любили.

— Та й що ж сталося?

— Усе випливло на поверхню: виявляється, батько був здоровісінький. Гарві вигадав ту побрехеньку, щоб їздити до Олбані й готувати свою славетну виставу. Відтоді ніхто не хотів його знати і підкорятися йому. Він боронився, казав, що забрехався і що ніколи й не думав, що всі будуть складатися задля нього. Та це тільки ще дужче розізлило нас, бо ж він, виявляється, думав не так, як ми. Від того дня ми вже не вважали його нашим шефом.

— Коли стався той інцидент?

— Ми виявили це у липні 1994 року.

— А як могла діяти поліція від липня до жовтня без начальника?

— Фактичним начальником став Рон Ґуллівер. Хлопці поважали його, все ішло як слід. Це було неофіційно, та ніхто не зважав на те, бо незабаром убили Ґордона, а потім його заступникові, Браунові, довелося довгенько клопотатися набагато важливішими справами.

— Проте, — сказав Дерек, — ми регулярно співпрацювали з Кірком Гарві під час слідства про вбивство чотирьох осіб.

— А хто ще співпрацював із вами в комісаріаті? — запитав Ербан.

— Ніхто, — визнав Дерек.

— І вам не видалося дивним, що ви контактували тільки з Кірком Гарві?

— Я про це тоді й не подумав.

— Майте на увазі, — уточнив Ербан, — що ми не нехтували роботою. Все ж таки сталося убивство чотирьох людей. Всі повідомлення населення бралися до уваги, всі прохання поліції штату теж. Проте, крім цього, Гарві провадив своє розслідування. Він дуже переймався тією справою.

— Значить, лишилися якісь папери?

— Авжеж. Та справа, яку провадив сам Гарві. Вона має зберігатися в архіві.

— Нема там нічого, — озвалася Анна. — Порожня коробка.

— Тоді в його кабінеті у підвалі, — сказав Ербан.

— А що то за кабінет у підвалі? — запитала Анна.

— Коли у липні 1994-го випливла на чисту воду вся та брехня, начебто його батько занедужав на рак, усі поліціянти прийшли у кабінет Гарві вимагати пояснень. Його там не було, тож ми почали обшукувати кабінет і незабаром зрозуміли, що здебільшого він працював над п’єсою, а не виконував поліційну роботу. Ми знайшли рукописи, сценарії, отаке все. Тож вирішили прибрати там: усе, що не стосувалося роботи начальника поліції, пустили в подрібнювач, і, повірте мені, після того лишилося дуже небагато паперів. Потім вимкнули його комп’ютер, взяли стілець і стіл й перенесли все це до комірки в підвалі. Там скидали всякий мотлох, ні вікон не було в ній, ні вентиляції. Відтоді, приходячи до комісаріату, Гарві йшов простісінько в підвал, до свого нового кабінету. Гадали, він і тижня так не витерпить, проте він просидів там три місяці, а в жовтні 1994 року і геть щез із поля зору.

Нам аж усередині похололо, коли ми уявили собі той путч, що його змалював Ербан, потім я озвався:

— І от одного чудового дня він зник.

— Так, пане капітане. Я добре пам’ятаю це, бо напередодні він захотів побалакати зі мною про цю справу.

*

Орфея, кінець жовтня 1994 року

Увійшовши до вбиральні комісаріату, Льюїс Ербан побачив Кірка Гарві, що мив руки.

— Льюїсе, мене треба поговорити з тобою, — сказав Гарві. Ербан спершу хотів було вдати, ніби не почув тих слів, але Гарві дивився на нього, тож він пробурмотів:

— Кірку, я дуже не хотів би, щоб хлопці мали на мене зуб...

— Послухай, Льюїсе, я знаю, що вчинив дурницю.

— Ох, Кірку, дідько б тебе вхопив, що з тобою сталося? Ми ж вихідними працювали на тебе!

— Я ні про що вас не просив! — ошкірився Гарві. — Я взяв безоплатну відпустку. Я нікому до кишені не зазирав. Ви самі запхали носа в це діло.

— А тепер у чому ми винні?

— Послухай, Льюїсе, ти маєш право ненавидіти мене. Але мені потрібна твоя допомога.

— Облиш. Якщо хлопці дізнаються, що я розмовляв із тобою, то теж опинюся в підвалі.

— То зустріньмося коло моря о восьмій вечора. Я все тобі розповім. Це дуже важливо. Стосується Теда Тенненбаума.

*

— Теда Тенненбаума? — перепитав я.

— Так, капітане Розенберґу, — підтвердив Льюїс. Звісно ж, я не пішов на ту зустріч. Побачитися з Гарві — це як заразу підхопити. То була остання моя розмова з ним. Наступного дня прийшов до комісаріату й дізнався, що Рон Ґуллівер знайшов на столі листа, підписаного його рукою, де сповіщалося, що він їде звідціля і вже ніколи не повернеться до Орфеї.

— І яка ж була ваша реакція? — запитав Дерек.

— Я сказав би, баба з воза — кобилі легше. Як по правді, так для всіх було ліпше.

Коли ми йшли від Льюїса Ербана, Анна сказала:

— Стефані опитувала у Великому театрі волонтерів, щоб з’ясувати, скільки достеменно часу згаяв Тед Тенненбаум того вечора, коли сталося убивство чотирьох осіб.

— От халепа! — буркнув Дерек. І уточнив: — Тед Тенненбаум був...

— ...тим, хто скоїв те убивство 1994 року, знаю, — урвала його Анна.

Дерек докинув:

— Принаймні так ми вважали двадцять років. То що ж такого дізнався про нього Кірк Гарві й чому він нам нічого не сказав?

Того ж таки дня ми отримали від експертного відділу звіт про аналіз ноутбука Стефані.

На диску був тільки один документ у вордівському форматі, захищений паролем, який програмісти легко зламали.

— Це текст, — сказав Дерек. — Стаття, звісно ж.

— Радше ціла книжка, — зауважила Анна.

Вона мала рацію. Відкривши документ, ми побачили, що Стефані присвятила тій справі цілу книжку. Наведу її початок.

Стефані Мейлер

НЕВИННИЙ

Те оголошення містилося поміж рекламою чоботаря та китайського ресторану, що пропонував щедрий буфет за ціною від двадцяти доларів.

ХОЧЕТЕ СТАТИ УСПІШНИМ ПИСЬМЕННИКОМ?

ЛІТЕРАТОР ШУКАЄ АМБІТНОГО ПИСЬМЕННИКА

ДЛЯ СЕРЙОЗНОЇ РОБОТИ.

НЕОБХІДНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ.

«Спершу я не сприйняла цього оголошення серйозно. Та потім воно заінтригувало