Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

стола не дотовпишся. А якщо й дотовпишся, то все уже розібрали… У нас краще. Кожному дають, що тобі належить, а тут…» Він поліз рукою в кишеню, щоб дістати носовичок, але несподівано відчув там аж три ключі: ключ від серця Ядвіги, ключ від французького автомобіля «пежо» (чому саме «пежо», а не «ситроена» — Сідалковський над цим не замислювався, лише ловив себе на тому, що після повернення Ковбика з Парижа чомусь полюбив теж усе французьке і поводився так, ніби він був у Парижі, а Стратон Стратонович безвиїзно сидів у Кобилятині) і ключ від заміської дачі десь у районі Пущі-Водиці чи Кончі-Заспи. «Мар'яж де резон»—навіть такий вислів є. Чому б мені його не здійснити на практиці? Сказано — зроблено. Геть Ію, геть Антонію! Геть… Хто там ще в мене на даному етапі є чи в найближчі дні буде?..»

Обличчя від цих думок спалахнуло так, ніби на нього впали усі промені призахідного сонця, що так щедро відбивалися на широких вікнах будинку. Тільки тепер, тільки зараз, принаймні в ці хвилини, він думав саме так. Думав, що вперше за багато років він ступив на ту стежку життя, до якої йшов через Вапнярку, Кобилятин-Турбінний, «Фіндіпош», будинок Карапєт і альбом дяді Філі. Йшов різними шляхами й дорогами, часто манівцями, без керма й компаса, сподіваючись на попутний вітер. Земля під ногами лежала тверда й рівна. Точніше, то був добре навощений паркет, який підносив його на сьоме небо, у ті позахмарні замки, де цвіли, як думав він, сади Семіраміди і жили маленькими зграйками божественні сині птахи з оливковими гілочками в дзьобиках…

Давно стихли мазурки й польки, полонези й вальси, виголошено офіційні промови, вже хтось із гостей підняв келих і запропонував традиційний тост за дружбу.

— Я категорично проти, — несподівано прорізали тишу слова Сідалковського.

Ядвіга випустила від переляку руку, а Осмоловський, що якраз підносив чарку до рота, зупинив її на півдорозі. Зала завмерла. Перелякана тиша забилася десь аж під стелю і причаїлася на карнизі.

— Я проти, — повторив Сідалковський, даючи можливість жінкам помилуватися собою, а чоловікам навпаки — зненавидіти себе. — Я колишній моряк торгового флоту. Одного разу ми вимушено зайшли в Порт-Морсбі, куди притягли на буксирі торговельну англійську шхуну, що зазнала аварії. На честь цієї події англійські моряки влаштували нам невеличку вечірку. Пам'ятаю, наш капітан виголосив оцей гарний і добрий тост: «За дружбу». Перекладач Костя Шаврик із Одеси переклав, але англійці стояли, мов скелі на мисі Доброї Надії, і ніхто з них навіть не ворухнувся. Костя вдруге повторив переклад тосту. Моряки стояли, як укопані в мол сваї. І тільки після третього разу один з них чистою російською мовою сказав: «Сер, перш ніж випити за нашу дружбу, ми п'ємо за її величність королеву Англії!» Товариші, перш ніж випити за дружбу, я пропоную випити за королеву сьогоднішнього прийому Ядвігу Капітульську! — Сідалковський елегантно вклонився і випив, більше не розраховуючи ні на закуску, ні на аплодисменти.

— Браво! Бравіссімо! — раптом вигукнули присутні, а Осмоловський, мило посміхаючись, зааплодував.

— Заради вас я готовий і на «біс»! — мовив Сідалковський і взяв ще одну чарку.

— Спасибі! Дякую! — зашарілася Капітульська і ледь пригубила фужер з червоним, як її губи, вином.

Сідалковський відчув, що після його тосту погляди на нього помінялись: чоловіки дивилися заздрісно, жінки — з неприхованою неприязню. Особливо ті, котрі мали менше років, ніж Ядвіга, але більше шансів на успіх у чоловіків. Але то були свої жінки, вітчизняні, а Сідалковський не так високо цінував якість, як імпортну етикетку.

Капітульська, зробивши ледь помітний кніксен, попросила пробачення і залишила Сідалковського наодинці з фужером. Він узяв нарешті тарілочку і почав накладати салат типу «олів'є», але, здається, з горіхами, потім потягнувся до бутерброда з сиром, але не встиг надкусити його, як чиясь сильна чоловіча рука взяла його вище ліктя і, подаючи йому ще одну чарчину з коньяком, запропонувала:

— Дозвольте випити з вами!

— Цо занадто, то не здрово! — згадав польську поговірку Сідалковський, подумавши, що перед ним ще один поляк з хвацько закрученими вусами.

Волохата рука, що пропонувала Сідалковському чарку, належала невеличкому кремезному чоловікові з кругленьким, висунутим уперед черевцем на невеличких рівних ніжках, по яких спадали трохи закороткі картаті штани-дудочки. Сідалковський одразу подумав: «Конкурент, хоча уже в тому віці, коли пора займатися мемуарами й самоаналізом». Все ж цокнувся, випив і від задоволення крекнув, як це завжди робив Ковбик.

— Радий з вами познайомитися, — подаючи візитку, відрекомендувався незнайомий: — Жерех. Веніамін Олександрович Жерех. Завідуючий канцелярією…

Жерех не договорив. Підійшла Капітульська і, взявши Веніаміна Олександровича під руку, запитала:

— Ви вже познайомилися?

— Так, — кивнув Сідалковський і собі поліз до кишеньки, бо ні перед ким не любив залишатися в боргу.

Він якийсь час мовчки розглядав візитку Веніаміна Олександровича, потім витяг свою, одну з тих, що цілу ніч видруковував на фотопапері.

Жерех простягнув на всю довжину своєї короткої руки візитку Сідалковського і так, здалеку, почав ретельно вивчати її. «Короткозорий чи дурня корчить?» — занепокоївся Євграф.

— Це ви самі? — раптом запитав Веніамін Олександрович, від здивування звівши вгору пофарбовані брови.

— Не зрозумів! — удав Сідалковський.

— Це ви самі так оформили свої візитки?

— Так! Звичайний угорський фломастер і власна каліграфія! — Сідалковський зрозумів, що критися йому було нічого. «Чорт забирай цього Жереха! Так ще, чого доброго, доведеться пекти раків перед Ядвігою», — розізлився він.

— Ви тільки гляньте, Ядвіго, — не звертаючи ніякої уваги на «графа Сідалковського» заговорив Жерех. — Ви тільки гляньте на цей почерк! Ви гляньте, як пише цей чоловік і про все це так спокійно говорить! Так говорить, ніби нічого особливого в його житті не трапилось… Любий мій, — обняв зовсім розгубленого Сідалковського Жерех, — любий мій, та ви знаєте, що вас мені… А втім, Ядвіго, ви все знаєте… Я поспішаю… Але, прошу вас, не випустіть цієї пташечки з клітки свого серця… І поясніть Сідалковському, що й до чого… А зараз… Дозвольте, граф, вашу руку — і