Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

цієї фортеці нараз розчинилися, на вулицю вискочив чорний “оппель-адмірал” з пом’ятими бортами. Машина була відкритою, і кожен житель Княжполя міг бачити, що на задньому сидінні сидить начальник княжпільського гестапо. Та це не бентежило Гільдебрандта: якщо агенти Бороданя помітять його несподіваний виїзд і навіть розгадають наміри, вони вже не встигнуть попередити партизан про небезпеку. Віддаль, можливі засоби пересування, час — усе це було враховано при підготовці операції.

Гільдебрандт не помилявся, вважаючи, що в Княжполі є люди, які стежать за кожним його кроком. Помилився він в іншому — стежили не лише за ним. Ще Гільдебрандт сидів у кабінеті, тішачи себе думкою, як щасливо обертається справа з давно підготовленою операцією, а в одному з подвір’їв Княжполя розігралася звичайна побутова сценка. Марійка — ревнива подруга поліцая — раптом зчинила бешкет, подряпала пику своєму Федорові, а той не витримав та й відлупцював дурну бабу. Галас, лайки, плач на весь квартал.

— Брешеш! Не на службу йдеш, а знов до Стефки-розпусниці. Хоч би дітей посоромився!

— Кажу ж тобі; не я один, усі йдуть. То служба, а не забава.

— Знаю, знаю я цю службу…

— Чорт, а не баба! Не подумає про те, що людина життям важитиме й, може, голову тої ночі в лісі покладе…

— Тоді скажи: куди йдете? Ага, мовчиш, скур… син!

— Цить, дурепа! Дам ще раз по писку, знатимеш, куди та що. Сказано — сувора таємниця!

Сувора таємниця… Не встигла машина гауптштурмфюрера виїхати з Княжполя, як хлопець років дванадцяти подався велосипедом по глухій грунтовій дорозі до лісу. “Швидше, Михасю! Жени до Каменя щодуху, синку”,— наказував батько. І хлопець гнав щосили, натискаючи босими ногами на педалі старенького велосипеда. А біля Каменя на нього вже чекали…

*

Каменем звалося те місце в лісі, де над дорогою, що оббігала горб, нависали відкриті на схилі плити сірого, ніздрюватого, порослого мохом вапняку.

Невдовзі після того, як посутеніло, сюди обережно, раз у раз озираючись, підійшов поштар партизанського загону Валерій Москальов. Стискаючи в правій руці пістолет, він засунув ліву в розколину між плитами й довго нишпорив там. Нічого не знайшовши, Москальов безшумно видряпався по схилу й заліг на горбі. Темрява. Зоряне небо. Вітер легенько гойдає верхівки дерев, одноманітний шум, що ввібрав у себе скрипи, шерех, шелест листя, хвилями котиться по лісі. Добрих півгодини Валерій, причаївшись, лежав нерухомо. Йому було наказано: якщо “поштова скринька” виявиться порожньою чекати пошту до півночі, щоб потім якомога швидше доставити Третьому. Неважко було запам’ятати все це, однак Валерій, що вперше виконував обов’язки листоноші, хвилювався. Він боявся, що зробить щось не так, як треба, й підведе Третього. Тоді єдиний вихід для нього — куля в лоб.

Ось біля підніжжя горба почулися кроки. Москальов переливчасто свиснув. Цей свист міг би здатися щебетанням пташки, що прокинулася.

— Фють-фють-фють! — долетіло знизу.

Зашурхотіла, осипаючись під ногами, кам’яниста земля, і дві постаті зблизились на дорозі.

— Ну? — квапливо спитав Валерій. — Є що? Давай!

— Хух, нате… — важко дихаючи, зашепотів хлопець. — Крім того, тато наказали передати… німці готують щось цієї ночі… Всі поліцаї Княжполя, Дубовлян, Кружно не ночуватимуть удома… Начальник гестапо на ніч теж виїхав машиною…

— Коли тебе послали?

— Та як сутеніти почало. До лісу велосипедом гнав, а потім біг… Тут стежка є…

— Дякую, братику. Щасливо тобі! — Постаті швидко розійшлися в різні боки.

Валерій Москальов умів ходити лісом. Він знав, що ніколи не треба поспішати напочатку, а слід розподілити сили на весь шлях, поступово нарощувати темп ходи, проте нервове напруження було таке сильне, що, відійшовши від Каменя метрів зо двісті, він не витримав і пустився бігти. До Чорного болота, де чекав його Третій, було далеко, й кожна хвилина запізнення могла виявитися фатальною.

*

За варіантом “С” операції “Повітряний змій” головні сили нападу зосереджувалися за три кілометри від Чорного болота. В пітьмі серед дерев, недалеко від дороги, на якій стояла бричка Гільдебрандта (машину він залишив у Кружно), розташувалося більше чотирьохсот солдатів і поліцаїв. Однак вони нічим не виявили своєї присутності — з самого початку походу було віддано наказ не палити цигарок, дотримуватись цілковитої тиші. Гауптштурмфюрер чув тільки, як шумить вітер над лісом та десь поряд зрідка пофоркують коні.

Підвести ближче до болота свої загони Гільдебрандт не ризикнув: Бородань не дурень, напевно, виставив пости бойової охорони. Тільки б не сполохати мишку, тільки б не сполохати! Люди після марш-кидка відпочили, й кілометр — півтора, що відділяє їх від майданчика, на який повинні впасти паки з вантажем, буде пройдено за якихось десять — дванадцять хвилин. Без сумніву, там одразу ж виникне перестрілка з противником. У цей час групи на флангах, розосереджуючись, продовжуватимуть свій стрімкий обхідний маневр, поки не дійдуть до болота. І тоді утвориться щось на зразок величезного невода, який буде ущільнюватися щохвилини. Важливо втримати партизанів у тому неводі до світанку, Як показав досить-таки сумний для гауптштурмфюрера досвід, люди Бороданя добре навчені для ведення нічних боїв, але, як правило, уникають вступати в бій удень. Звичайна партизанська тактика. Однак цього разу їм не вдасться зникнути. Бородань буде змушений прийняти невигідний для нього відкритий денний бій.

Літаки з’явилися над лісом о другій двадцять п’ять. Вони йшли з погашеними бортовими вогнями і, як можна було визначити по слуху, на невеликій висоті. Видно, пілоти боялися, що можуть пролетіти, не помітивши сигнальних вогнів. Коли гудіння пропелерів почало стихати, гауптштурмфюрер, стоячи біля брички, пережив кілька неприємних хвилин, припустивши: а раптом Голка щось переплутав у донесенні й партизани чекають літаків не біля болота, а десь в іншому місці? Проте, зробивши широкий розворот, літаки повернулися. Тепер вони йшли зовсім низько, їх навіть можна було помітити: на сірому, густо всіяному зорями небі з’явилися прудкі тіні, що гасили на мить зорі.

Перший… За ним з деяким інтервалом другий. А ось і третій. Що ж,