Читати книгу - "Плавучий острiв"

Було б великою помилкою уявляти собі, що коли артистів запросили виступати в казино Мільярд-Сіті за нечувану винагороду, то публіку пускатимуть на їхні концерти безкоштовно. Навпаки, адміністрація має намір добре заробити на концертах, зовсім як оті американські імпресаріо, яким їхні співачки коштують по долару за такт або й за ноту. Адже публіка платить, звичайно, за театрофонічні й фонографічні концерти в казино, отже, заплатить і тепер, тільки незрівнянно дорожче. Всі місця коштуватимуть однаково — двісті доларів за крісло, тобто тисячу французьких франків, і Калістус Менбар сподівається, що зала буде повнісінька.

Він не помилився. Квитки в касах попереднього продажу здобувалися штурмом. Та це й зрозуміло, бо вигідна, чепурна зала казино розрахована усього на якихось сто місць, і якби їх почали продавати з аукціону, хтозна-якої суми досяг би касовий збір. Але це суперечило б звичаям Стандарт-Айленду. На все, що має продажну вартість, так на витребеньки, як і на речі першої необхідності, тут заздалегідь установлено тверді ціни за прейскурантом. Без цих запобіжних заходів, беручи до уваги казкове багатство деяких осіб, можливі були б випадки перепродування, яких конче треба уникати. Правда й те, що багатії правої сторони острова йдуть на концерт з любові до музики, в той час як багатії лівої підуть туди, можливо, лише задля годиться.

Коли Себастьян Цорн, Пеншіна, Івернес і Фрасколен виступали перед слухачами в Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Балтіморі, вони могли б без жодного перебільшення сказати: ось публіка, що варта мільйонів. Та цього вечора вони погрішили б проти істини, якби не оцінили публіку на мільярди. Тільки уявіть собі: Джем Танкердон, Нет Коверлі та їхні родини пишаються в кріслах першого ряду; а далі, куди не глянь, повсюди сидять меломани, які хоч ще не цілком мільярдери, та все ж мають добрий гаман, як справедливо зауважує Пеншіна.

«Ходімо вже!» — каже голова квартету, коли надходить час вийти на естраду.

І вони виходять не більше, а навіть менше схвильовані, ніж тоді, коли їм доводилось виступати перед паризькою публікою, в якої, можливо, в кишенях тонко, та зате багато більше художнього почуття й смаку.

Треба сказати: Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна, дарма що не навчаються поки що в свого земляка Доремюса, усі мають бездоганно коректний вигляд. Вони в білих краватках, в перлисто-сірих рукавичках, в чорних парадних костюмах, зроблених, само із себе зрозуміло, за рахунок міської адміністрації. їм влаштовують овацію, їм гаряче аплодують представники правого боку острова і стриманіше — представники лівого: різниця темпераментів.

У програмі концерту чотири музикальних твори; їхні ноти було зовсім неважко знайти в бібліотеці казино, щедро укомплектованій заходами головного інспектора:

Перший квартет Мендельсона мі-бемоль, опус 12.

Другий квартет Гайдна фа мажор, опус 16.

Другий квартет Бетховена мі-бемоль, опус 74.

П'ятий квартет Моцарта ля мажор, опус 10.

Незрівнянна гра виконавців справляла враження чуда в цій обмільярдованій залі, на борту плавучого острова, над водами морської безодні, що її глибина перевищує в тій частині Тихого океану п’ять тисяч метрів. І в нагороду — великий ї заслужений успіх, особливо в правобережних аматорів музики. Треба було бачити головного інспектора мистецтв у цей незабутній вечір: він весь сяє, начебто це він сам щойно грав на двох скрипках, альті й віолончелі заразом. Який щасливий початок для чемпіонів камерної музики і для їхнього імпресаріо!

Звичайно, що не тільки в залі повно людей — юрма народу щільно обступила й будинок казино. Бо й справді, багатьом не пощастило дістати ані відкидного стільця, ані додаткового крісла, не кажучи вже про тих, для кого вартість квитків недосяжно висока. На долю цих слухачів поза стінами казино випадає досить мізерна пайка музики. Звуки долітають до них здалеку, наче з скриньки фонографа або телефонної трубки. Але від цього їхні аплодисменти аж ніяк не менш палкі.

І коли після закінчення концерту Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна виходять на горішню терасу лівого крила казино, їх зустрічає оглушлива буря оплесків. Першу авеню заливають потоки світла. Електричні ліхтарі ллють згори, таке сліпуче проміння, що йому могла б позаздрити навіть білолиця Селена.

Увагу Івернеса привертає пара, що стоїть трохи осторонь на пішоході проти казино. Чоловік, вищий середнього на зріст, з виточеними різьбленими рисами смутного обличчя, років близько п’ятдесяти, тримає під руку жінку. Вона молодша за нього на кілька років, висока, шляхетної постави, з-під її капелюшка видніє сивувате волосся.

Івернес, вражений гідністю, яка відзначає цю пару, вказує на неї Калістусові Менбару:

— Хто ці люди? — питає він.

— Ці люди?.. — на губах головного інспектора з’являється ледве помітна презирлива посмішка. — О, це запеклі меломани.

— Чому ж, в такому разі, вони не придбали собі квитків у казино?

— Напевно тому, що ці квитки для них дорогі.

— Які ж у них достатки?

— Ледве двісті тисяч франків річної ренти.

— Пху! — пихкає Пеншіна. — А хто ж ці злидарі?

— Король і королева Малекарлії.

Після спорудження Стандарт-Айленду, цього дивовижного судна, Компанія повинна була подбати про забезпечення навігаційної служби й про адміністративну організацію міста.

Перша, як відомо, має за керівника, чи, точніше, за капітана, комодора морського флоту Сполучених Штатів Етеля Сімкоо. Йому п’ятдесят років, він досвідчений моряк, досконально знає всі райони Тихого океану, морські течії, шторми, підводні скелі, коралові рифи. Отож йому якнайкраще пасує роль людини, що впевненою рукою веде вперед плавучий острів, відданий його піклуванню, так само як і багаті остров’яни, за життя яких він відповідає перед богом і акціонерною компанією.

Адміністративна організація, що охоплює різні