Читати книгу - "Справа Сен-Ф'якрів"

Праворуч од графа сидів священик, ліворуч — доктор Бушардон. З волі випадку Жан Метейє опинився з протилежного кінця столу від свого адвоката. Поруч комісара сиділи з одного боку управитель, з другого — Еміль Готьє.

Дворецький потрапляв інколи в освітлене коло, обслуговуючи гостей, але, відступивши на два кроки, він мовби розчинявся у темряві, і видно було лише його руки в білих рукавичках.

— Чи не здається вам, що все це нагадує сцену з роману Вальтера Скотта!

Граф промовив це байдужим тоном, однак Мегре прислухався дуже уважно, бо відчув тут якийсь натяк, збагнув, що щось має відбутися.

Поки що вони їли закуски. На столі впереміш стояло зо два десятки пляшок червоного й білого вина, бордо і бургундського, і кожен наливав, скільки хотів і чого хотів.

— Одна лише деталь тут не збігається… — вів далі Моріс де Сен-Ф’якр. — У Вальтера Скотта бідолашна стара там, нагорі, мала б зненацька закричати…

Усі перестали на мить жувати, і кожен немовби відчув подув холодного вітру.

— А справді, Готьє, її ж там залишили зовсім саму?

Управитель квапливо проковтнув щось і пробелькотів:

— Вона… Так… В кімнаті пані графині нікого немає…

— Це не так уже й весело!

У цю мить чиясь нога злегка торкнула ногу Мегре, потім знову, але комісар не міг здогадатися, хто це був. Стіл круглий, і кожен міг дотягтися рукою до центра. І далі Мегре сидів трохи збентежений, бо протягом усього вечора хтось усе частіше й частіше легенько штовхав його ногою.

— У неї сьогодні побувало багато людей?

Він говорив про свою матір, наче про живу людину, і комісар побачив, що Жана Метейє це так вразило, що він навіть їсти перестав і втупився просто себе очима, під якими темніли кола.

— Майже всі фермери округи! — поважно відповів управитель.

Коли дворецький помічав, що хтось тягнеться до пляшки, він безшумно підходив, і з пітьми раптом виринала його чорна рука у білій рукавичці. Келих наповнювався вином. Усе це робилося в цілковитій тиші, з такою спритністю, що адвокат, який уже встиг добряче набратися, тричі або навіть більше розігрував цю сцену.

Він з радісним подивом стежив за цією рукою, яка навіть не торкалася його плеча. Нарешті не витримав:

— Це просто чудо! Дворецький, ви справжній ас. Якби я міг купити замок, я охоче найняв би вас…

— То що ж! Замок незабаром продаватиметься, до того ж дешево…

Цього разу Мегре мимоволі насупив брови, дивлячись на Сен-Ф'якра, який говорив усе це якимсь дивним удавано-байдужим тоном. Врешті-решт, чи й справді він маг сталеві нерви? Чи просто це його манера жартувати?

— Курчата «напівжалоба», — оголосив він, коли дворецький і справді приніс курчат з трюфелями.

І без усякого зв'язку, таким самим легковажним тоном.

— Убивця зараз їстиме курча «напівжалоба», так само як усі!

Рука дворецького літала над гостями. Управителів голос промовив з удаваним смутком:

— О, пане граф!..

— Так, так! А що ж тут дивного? Убивця тут, це безперечно. Проте нехай це не псує вам апетит, пане кюре! Мертве тіло теж у цьому будинку, і це не заважає нам їсти… Трохи вина панові кюре, Альбере!..

Чиясь нога знову зачепила носок Мегре. Він упустив серветку, нахилився під стіл, та було вже пізно. Коли він підняв голову, граф говорив, не випускаючи з рук виделки.

— Щойно я згадав Вальтера Скотта, маючи на увазі атмосферу, яка панує в цій кімнаті, але не лише через це, а головне тому, що тут убивця… Зрештою, якщо подумати, це, так би мовити, не що інше, як жалобна всеношна… Похорон відбудеться завтра вранці, і, можливо, до того мине розлучимося… Пан Метейє принаймні має ту заслугу, що заповнив льох добірним віскі.

Тут Мегре спробував пригадати, скільки випив Сен-Ф'якр. В усякому разі менше за адвоката, який заволав:

— Чудово! Просто чудово! Адже не випадково мій клієнт — онук виноробів, а тому…

— То ж я казав… — втрутився граф. — Що саме я казав?.. Ага!.. Так!.. Налийте панові кюре, Альбере… Отже, я казав, що, оскільки вбивця тут, інші виступають у ролі суддів… Саме тому наше зібрання нагадує сцену з роману Вальтера Скотта… Завважте собі, що, по суті, вбивця, про якого йдеться, нічим не ризикує. Адже це правда, комісаре?… Бо ж це не злочин — покласти до молитовника якийсь аркуш паперу… До речі, докторе… Коли був останній приступ у матінки?..

Лікар витер губи й похмуро озирнувся.

— Три місяці тому, коли ви телеграфували з Берліна, що лежите хворий у номері якогось готелю і що…

— Я вимагав грошенят! Он воно як!

— Я сказав тоді, що новий удар буде останнім.

— І саме тому… Подумайте… Хто про це знав? Жан Метейє, звичайно… Я теж, звичайно!.. Татусь Готьє, який є майже член сім'ї, а також і ви, панотче…

Він вихилив повну чарку віскі й скривився:

— Це все до того, що за законом логіки майже всіх нас можна розглядати як евентуальних злочинців… Якщо це вас розважить…

Можна було подумати, що він навмисне підшукував дошкульні слова!

— … якщо це вас розважить, ми розглянемо по черзі кожний окремий випадок… Почнемо з пана кюре… Чи мав він вигоду від смерті моєї матері?.. Зараз ви побачите, що відповідь не така проста, як здається на перший погляд… Облишмо питання про гроші…

Священик важко дихав, не наважуючись підвести голову.

— Панотець ні на що не міг розраховувати… Проте він містик, апостол, майже святий… Він має чудну парафіянку, що своєю поведінкою всіх шокує… То вона перша поспішає до церкви, то робить усе, щоб скандалізувати цілий Сен-Ф'якр… Та ні, не робіть такої міни, Метейє… Адже тут