Читати книгу - "Заборонена кімната"

— Збожеволіли? — гримнув на нього. — Не бачите, що я розмовляю?

— Я буду скаржитися! — заверещав він. Пика в нього була червоно-синя. Здавалось, його ось-ось грець поб'є. Попіл з сигари сипався на пальто.

— Кримінальна поліція! — ревонув я. — Службова розмова!

Хряпнув дверима, аж шибки забряжчали, схопив трубку.

— Елен? Пробач. Треба було вгамувати одного розлюченого громадянина. Якщо хтось подзвонить і питатиме Арчібальда Фосса…

— Вже питали.

— Коли?

— З півгодини тому.

Я важко зітхнув.

— І що ти відповіла?

— Дала правильний помер.

Ніби хто вилив на мене відро крижаної води.

— Елен, — простогнав я. — Ти йому назвала…

— Звичайно, — відповіла вона. — Питали дуже ввічливо і…

— Гаразд, — зітхнув я. — Що ж ти могла іншого зробити. Це я винний.

— Що трапилось?

— Розповім завтра ввечері. Зараз мушу йти. Велике спасибі. Цілую.

Розгублений, я вибрався з будки. Годину тому я сміявся над пересторогами Мебіуса. Але зараз мені було не до сміху. Зрозумів, що торкнувся осиного гнізда. Перші оси вже дзижчали навколо мене…

Хтось поплескав мене по спині. Я рвучко обернувся, готовий умить відсахнутися. Переді мною стояв товстун. Від розлюченого бульдога не лишилось і сліду. Втілення привітності й доброзичливості.

— Пробачте, — почав він, — я не думав…

— Якщо ви ще раз поплескаєте мене по спині, — вибухнув я, — щось скоїться!

Він зник.

А на вулиці сяяло сонце. Дівчата, сміючись, перебігли вулицю, і поліцай посварився на них пальцем. Я озирнувся навколо. Ніхто не звертав на мене уваги.

Одразу ж за Кенігсалеє починалося Старе місто.

За кілька хвилин я знайшов потрібний будинок. Парадне було темне і затхле. Піднявся вузькими стоптаними сходами. На першому поверсі пахло перукарнею, на третьому тхнуло сиром. Тут я і виявив на дверях табличку: «Цахойс. Комерційні поради». Що ж, можна назвати і так. Натиснув ґудзик дзвоника.

Нічого не сталося. Я навіть не почув, подзвонило чи ні. Натиснув ще раз. Нічого. Та коли знову поцілив пальцем, почув, як щось клацнуло. Двері розчинилися. Зазирнув у напівтемний передпокій. Він був порожній.

— Прямо! — пролунав голос.

Я озирнувся і знову нікого не побачив. «Гучномовець, — майнуло в мене, — жарти для простачків». Зайшов, зачинив за собою двері і попрямував довгим коридором. Мостини скрипіли. Коридор закінчився дверима. Я постукав.

— Заходьте! — промовив хтось.

Здивований, я завмер на порозі. Гадав побачити скромну контору, але потрапив просто до генерального штабу.

Поперек кімнати попід вікном стояв величезний письмовий стіл. За ним сидів гном. Грива густого сивого волосся спадала йому на плечі. На носі стирчали окуляри, ліве скельце зафарбоване натемно. В правому ж обідку було звичайне віконне скло. Повіка за ним обвисла і нервово посмикувалась. Гном був зайнятий: розв'язував кросворд у журналі.

— Відомий політик, — мурмотів він. — Починається на «л». Шість літер.

— Не знаю, — озвався я. — Взагалі не цікавлюся політикою.

— Погано, — схлипнув гном. — Політикою завжди треба цікавитися, а не тільки тоді, коли син досяг призовного віку. Хвилиночку, я згадав…

Я тупо дивився, як він вписує літери у клітинки.

— З яких це пір, — спитав я, — люди почали розбиратися в політиці?

Гном підвів голову і глянув на мене. Власне, я тільки гадав, що він дивиться, бо очей не бачив. За віконним склом тремтіла повіка; в темному скельці відбивалося світло.

— Непогано, — констатував він. — Цинік другого ступеня. Меткий. Стілець стоїть он там.

Біля вікна стояв предмет, який лише при великому бажанні можна було вважати стільцем. Він був скоріше модерний, ніж практичний. Я притягнув його і поставив біля столу. Гном спостерігав усе це з цікавістю.

— Так що вам від мене треба?

— Пан Мебіус уже…

— Не знаю такого.

— Він телефонував вам годину тому.

— Можливо.

Я помітив, що темне скельце спрямоване просто на мене. Це збентежило мене. Поки я шукав відповіді, виявилося, що гном знову втратив до мене інтерес і водив олівцем по кросворду.

— Пристрасть. П'ять літер.

— Любов, — мовив я сердито.

Він уже дряпав олівцем.

Це мене почало вже дратувати. Уявляв собі цю розмову трохи інакше. Обстановка пригнічувала мене, поведінка господаря збивала з пантелику. З вулиці долинав гамір.

— Ви справді вірите, — сказав він, виводячи каракулі, — що Удена можна звільнити?

Минуло кілька секунд, перш ніж я спромігся на відповідь.

— Уден невинний. Ми тільки не можемо цього довести. У нього немає свідків. Щоправда, їх вистачає, але вони проти нього.

Гном стрепенувся, ніби просипаючись.

— Свідок, — пробурмотів він. — О, це вже щось… Юридичний термін. Шість літер.

Ще б трохи, і я перегнувся б через стіл, щоб трусонути карлика. Але не зробив цього. Бо хотів чогось від нього домогтися, і він це знав. Тому й грався зі мною, як кіт з мишею.

— Ну?

— Не знаю, — відрізав я.

— Але ж ви юрист.

— Так. І саме тому… — Я затнувся. Мебіус, розмовляючи з ним по телефону, жодного разу не згадав, що я юрист.

— Ви хотіли щось сказати? — промурмотів він.

— Звідки ви знаєте, що я юрист?

— Ге-ге-ге! Це видно по вашому носі.