Читати книгу - "Репетитор"

— Пропали твої песики, — відсапуючись, сказав Андрій, коли вони обоє, не змовляючись, вирішили перепочити.

Його знову обклали сонетами з народної партитури. Теж потужно відсапуючись між строфами.

— Який ти немудрий. На мене це не діє, зрозумій. Я…м-м… м’ячиковідпірний, о!

Не змовляючись, вони одностайно знову схопилися кожен за свою ручку. І тягли кожен до себе доти, доки… саме так, поки з’явився лікар. Ледь зачувши оберти ключа, Андрій пустив двері.

Грюкіт був такий, що… словом, гарний був грюкіт.

Лікар завмер на маленькому золотавому килимочку, наразившись на «кулеметну чергу» непристойних вигуків зі свого кабінету.

— Добридень, Ігрре Васильовичу! — голосно привітався Андрій, так, щоб почули за дверима. — Ви сьогодні на годину раніше!

У кабінеті запанувала могильна тиша.

— Було мало операцій, — повільно відказав лікар. — А ви тут… як?

— Помаленьку.

На порозі кабінету вродився Андріїв супротивник. Розхристаний, розпатланий, з червоними очима.

«Невже і в мене такий вигляд?!»

— Нічого не хочу чути! — категорично заявив лікар на спробу Остапа відкрити рота. — 3 вами можна зхибнутися! Ти не дістанеш за сьогоднішній день ні цента, а ти… тебе я, напевно, відправлю до бабці.

— Не відправиш, — крізь зуби мовив Фанат.

— Хто сказав, що ні?

— Не відправиш! — викрикнув він і, як був, у тапочках, вискочив на вулицю.

Лікар блискавично зник у кабінеті.

Андрій вже виходив, коли на сходах з’явилася Віра одразу з чотирма фломастерами, затиснутими в пальцях. Вона ніяк не вміла працювати з одним.

— Я не можу дістати до стелі.

— Що?

— На стелі тоже є песики.

Андрій байдуже відповів:

— Треба казати — теж. А ти попроси тата, хай допоможе. Наше заняття на сьогодні закінчено.

І вийшов.

…Коли він завернув і спрожога влетів до Остапчикової «буди», Віра стояла перед високим стосом братових підручників, викладених нею на письмовому столі, і серйозно примірялася до цієї саморобної драбини.

Вислів «серце обірвалось» дуже і дуже точний.

…Йому тринадцять. Славко і далі витрачає на нього свої канікули, свої нерви і свої гроші, а він і далі відбивається, ніби те, що лишилося за спиною, варте, щоб його боронили.

— Я з тебе вмру. Ти рівно двадцять одну хвилину мовчиш і тільки те робиш, що зиркаєш на всіх, ніби хтось у тебе три кіло ковбаси вкрав. Розслабся, прийми світ таким, яким він є, і скажи йому все, що ти про нього думаєш. Не бійся. Язик людині даний, щоб говорити, а не їжу в роті перевертати. Давай поекспериментуємо. Що, наприклад, ти думаєш про-о… оцю парасолищу, яка над нами. Ну?.. Нічого не надумав? А я думаю, що вона перекривлена, зовсім не дає тіні і протікає в дощ, ось. Знову мовчиш. Таке враження, що ти ніколи ні з ким не спілкувався, не базікав і не теревенив. Чого ти боїшся? У крайньому разі, тобі можуть дати в писок, але якщо ти думаєш відмовчуватися все життя, то вибач мені, то не життя. Добре, мовчи. Ось під'їхав тролейбус, я зараз сяду в нього і чкурну геть, бо з тобою не ці-ка-во, розу…

— Червоний, з рогами і без хвоста.

— Ти це про кого?! А-а, тролейбус. Ти так не жартуй, бо можеш дістати в писок.

Він вчиться. Говорити, сміятися, дивуватися. Вчиться сперечатися і горлати дурнуваті пісні. Заповнювати чимось свої дні, а не ховатися від них у кімнаті. Того, чого не навчила, а може, й не вміла його мама. Вчиться. Жити.

— Тепер про серйозне. Куди ти дивишся? Куди ти дивишся, я тебе питаю? Ця лялька тобі не по кишені і не по зубах. Мені? Мені так само. Але будьмо оптимістами: колись їй набриднуть шикарні машини і бритоголові бамбетлі за кермом, і вона зверне свій погляд на нас, простих і надзвичайно скромних, інтелігентних, глибоко неординарних… Що кажеш? Про серйозне? Добре, давай про серйозне. Як ти думаєш: сто грамів вистачить? Хто сказав — на двох. Я тобі дам — на двох. Ти з хорошого приклад бери, його в мене багато, хорошого, і, може, прийде той час, коли я буду брати приклад з тебе… Отже, скільки днів за своє свідоме життя ти провів у школі? Що, попався? Відтепер ти школу більше не прогулюєш.

— А за що я житиму?

Славко довго дивиться на нього, потім спльовує і тихо цідить:

— Повбивав би.

— Кого?

— Довго перераховувати.

Закінчується тим, що вони укладають договір (княжий, як охрестить його Славко, тому що укладався він в барі на вулиці князя Романа): Андрій за чотири роки, що зосталися йому в школі, опановує всі неопановані предмети і одержує атестат без трійок («протести можете надсилати до Верховної Ради»), а Славко зобов'язується натомість підшукати йому роботу без відриву від навчального процесу.

— А що буде, як я не дотримаюсь угоди?

— Скину з шістнадцятого поверху.

Ліфт вперше в його житті рушає догори.

Життя береться за ножівку, щоб підпиляти троси.

Наступного дня Віра зустріла його світлофорними очиськами і змовницьким пошептом, який було чути на весь другий поверх:

— Він вчора так сміявся, так сміявся…

— Хто?

— Остап. Я все-все чула… А потім банку таку ж такою довгою трубочкою, а Антон помагав тримати, а Марія…

— Де він?

— Хто?

— Та Остап.

— Лежить. Він так