Читати книгу - "Заметіль"

Більше він не мав що втрачати.

Обклавшись модною літературою про самооздоровлення і самовдосконалення, Богдан почав приміряти на себе описані там рецепти від усіх бід, відкидаючи їх один за одним; поки не зупинився на тому, що йому подобалось.

На шостий день він записався на курси масажу.

«Це все через неї, — казала сама до себе мама Віра, тому що він і так її не чув. — Це вона в усьому винна.»

Але Небо було на його боці. Небо, з якого всі шість днів сипав сніг.

Восени його забрали до армії, хоча мама Віра і так і сяк пробувала вмовити його піти до лікарів, щоб ті вписали в його медичну картку якийсь страшний діагноз. Але одного разу покинувши печери, людина більше до них не повернулась, а він вважав, що має більше шансів, ніж той доісторичний чоловік.

З незакінченою вищою медичною освітою його взяли у санітарну частину фельдшером. Під кордон з Білорусією.

У перший же місяць він добряче перемерз і захворів на фурункульоз. Ось що буває, коли проміняєш тепло і затишок на мороз і холод. Але він ні про що не жалів.

Після повернення з армії він влаштувався на «Швидку», одразу на півтори ставки. Найбільше він любив важкі зміни, коли спати майже не доводилось, і тоді вдома він одразу відключався. А коли прокидався, йшов робити масаж. Знайомим, сусідам, знайомим сусідів.

Тарифів не встановлював. Йому могли платити яблуками, сметаною, старомодним сервізом, могли не заплатити зовсім. Невдовзі з’явились перші постійні клієнти. Потім ці клієнти переповіли іншим, і за півтора року він уже мав свою власну клієнтуру.

Дивно, але він більше не хворів. Його організм витримував підвищені навантаження без збоїв.

Його система оздоровлення приносила плоди.

(Або просто у нього з’явилась мета у житті.)

Через півтора року його примусово вигнали у відпустку, хоча він переконував усіх, що йому не потрібен відпочинок. Ніхто не вірив. Всі чекали від нього щонайменше інсульту.

А він… він не знав, чого від себе чекати.

…Позашляховик із вимкнутими фарами порівнявся поруч з ним, пригальмував і тоноване скло полізло донизу.

— Ей, волоцюго, тобі не холодно сидіти тут на снігу?!!

Він хотів сказати, що ні, що навпаки — йому тепло і дуже добре, але не вистачило сил. Чи бажання. Чи і того і другого.

— Сідай!

Він покрутив головою. Повз парк увесь вечір поволі їхала довга колонна автомобілів, вгрузаючи по бампери у неприбраному снігу. А цей автомобіль зупинився, щоб його підібрати.

Він дмухнув собі на руки, але пальців так і не відчув.

— Ану сідай!

Він сильніше втиснув голову у плечі.

— Ну, як знаєш…

Тоноване скло повільно поповзло угору.

Хотів спитати, чому у машині нікого немає, і хто з ним говорить, але не встиг. Позашляховик-привид тихо рушив з місця…

Богдан прокинувся у якомусь тужливому очікуванні.

Його нова щойнопридбана квартира виблискувала щойнозробленим ремонтом.

Його сон знову замели сніги…

«Мої м’язи прокинулись. Мої органи чуття в нормі. Мій кровоплин стабільний. Мій мозок працює відмінно. Я виспався. Я прокинувся. Я готовий до…»

(Ой, брешеш. Як бухгалтер перед податковою. Ні до чого ти не готовий.

Ану повторимо…)

«Мої м’язи…»

(До чого тут м’язи? Річ не в м’язах. І не в кровоплині — це точно.

Але позитивна установка є позитивна установка, тому закрили очі і…)

«Я готовий до зустрічі нового дня…»

(Але я не готовий до зустрічі нового дня. Котра година цікаво?)

Богдан відкрив очі, звірився з показами годинника, заспокоїв себе, вийшов на балкон, потягнувся і почав звичний ритуал зустрічі сонця.

Сіре небо зарожевіло. Світанкове повітря, смачне і студене, як джерельна вода, вливалось, просочувалось у тіло, наповнюючи його фантастичною легкістю. Ніколи повітря не буває таким бальзамічним, як удосвіта.

Усі зовнішні стимули віддалились, знецінились, залишили його на одинці зі світом. Ось-ось вмиє лице сонце, і він зустріне його широко розплющеними очима і буде всотувати зіницями це забуте людством щастя. Нема світла, що дорівнялося б сонячному.

Якась разюча невідповідність того, що він робить, тому, що мав би робити, дряпнула його зсередини і, задумавшись над її причиною, він вперше за п’ять років пропустив по своїй вині мить появи сонця над горизонтом.

(Навіть це вже не рятує…)

Новий комплекс вправ, який запланував вивчити, довелося терміново перенести на завтра. Настрій, мов розірвана павутина, звисав клаптями і не бажав зшиватися докупи.

Нічого не залишалося, як звернутися за порятунком до незмінного, незрадного приятеля.

Богдан ступив на асфальт в кросівках, штанах і захопливому передчутті насолоди.

Він піймав себе на думці, що біг став для нього наркотиком, від якого немає кодування.

(А були ж часи… Сірі, задушливі, нудотні…)

Ритмічне скорочення м’язів поступово ввело його у транс, тіло відчуло себе єдиним згустком, що подорожує всесвітом за лише йому зрозумілими законами. М’язева втіха була на мільйони років старша від решти людських утіх і пробуджувала такі закапелки досвідомого, існування яких він собі раніше навіть не уявляв.

А люди бігають заради виграшу чи в покарання своєму надмірно переобтяженому вагою тілу.