Читати книгу - "Айвенго (укр)"

Айвенго. Зрештою йому вдалось дізнатися, що кілька добре одягнених слуг обережно поклали пораненого лицаря на ноші, які належали одній із присутніх на турнірі дам, і одразу ж віднесли за огорожу. Діставши ці відомості, Освальд вирішив повернутися до свого хазяїна за подальшими наказами і повів із собою Гурта.

Седрик Сакс був сповнений тяжких і сумних передчуттів, спричинених пораненням сина. Його патріотичний стоїцизм сакса боровся з батьківськими почуттями. Але природа усе-таки взяла своє. Проте варто було йому довідатись, що Айвенго, очевидно, опікуються друзі, як почуття ображеної гордості й обурення, викликані тим, що він називав «синівською непоштивістю Уілфреда», знову взяли гору над батьківською прихильністю.

— Нехай іде своєю дорогою, — сказав він. — Нехай ті й лікують його рани, заради кого він їх дістав. Йому більше личить робити фокуси, вигадані норманськими лицарями, ніж підтримувати честь і славу своїх англійських предків.

— Якщо для підтримки честі й слави своїх предків, — сказала Ровена, що була при цьому присутня, — досить бути мудрим у ратних справах і хоробрим у бою, якщо досить бути найвідважнішим із відважних і найшляхетнішим із шляхетних, то хто ж, крім його батька, стане заперечувати…

— Мовчіть, леді Ровено! Я не хочу вас слухати! Приготуйтеся до вечірньої гостини у принца. Цього разу нас запрошують з небаченою пошаною й люб'язністю. Я вирушу туди негайно, хоча б для того, щоб показати гордим норманам, як мало мене хвилює доля сина, дарма що він переміг сьогодні їхніх найхоробріших воїнів.

— А я, — одказала леді Ровена, — туди не поїду. І прошу вас, бережіться, бо саме ті якості, які ви вважаєте твердістю й мужністю, можуть здатися жорстокосердям.

— Так залишайся ж вдома, невдячна! — вигукнув Седрик. — Це в тебе жорстоке серце, якщо ти жертвуєш благом нещасного, пригнобленого народу заради свого почуття. Я знайду шляхетного Ательстана і разом з ним поїду на бенкет до принца Джона Анжуйського.

І він поїхав на цей бенкет, про головні події якого ми розповіли раніше. Після повернення із замку саксонські тани у супроводі всього свого почту сіли на коней. Саме тут в сум'ятті від'їзду втікач Гурт уперше й навернувся на очі Седрику. Нам уже відомо, що шляхетний сакс повернувся з бенкету аж ніяк не в доброму гуморі, і йому потрібна була нагода, аби зігнати на комусь свій гнів.

— У кайдани його! У кайдани! — закричав він. — Освальде! Гундиберте! Підлі пси! Чому цього шахрая досі не закували?

Не наважуючись суперечити, товариші Гурта зв'язали його ремінним поводом — першим, що потрапило їм під руку. Гурт підкорився без опору, але докірливо глянув на хазяїна і тільки сказав:

— Ось що значить любити вашу плоть і кров більше за свою власну!

— На коней — і вперед! — вигукнув Седрик.

— І давно пора, — сказав шляхетний Ательстан. — Боюсь, що коли ми не поквапимось, у високоповажного абата Вальтоффа зіпсуються всі страви, приготовлені до вечері.

Однак мандрівники їхали так швидко, що досягли монастиря святого Вітольда перш, ніж сталася та неприємність, якої побоювався Ательстан. Настоятель, що походив із стародавньої саксонської родини, прийняв знатних саксонських гостей з такою широкою гостинністю, що вони просиділи за вечерею до пізньої ночі — або, точніше, до раннього ранку. Наступного дня гості тільки після розкішного сніданку залишили дім свого гостинного хазяїна.

Седрик і Ательстан, що їхали попереду, розмовляли про стан країни, про незгоду в королівській родині, про чвари й ворожнечу серед норманських дворян; вони обговорювали, чи можливо під час міжусобної війни, що наближалась, позбутися норманського ярма чи принаймні домогтися більшої національної незалежності. Але для того, щоб здійснити цей великий переворот на користь корінних англійців, необхідно було об'єднатись і діяти під проводом вождя, і цей вождь мав походити із давнього королівського роду. Цю вимогу висували ті, кому Седрик звіряв свої таємні задуми й надії. Ательстан задовольняв таку умову. Щоправда, він не відзначався великим розумом і не виблискував ніякими талантами, однак у нього була досить показна статура, він був не боягуз, добре знався на всяких військових вправах і, здавалось, охоче прислухався до порад розумніших від нього людей. Крім того, було відомо, що він людина щедра, гостинна й добра. Але, незважаючи на всі достоїнства Ательстана, чимало саксів схильні були визнавати першість за леді Ровеною. Вона походила від короля Альфреда, а її батько настільки прославився своєю мудрістю, звитягою й шляхетною вдачею, що пам'ять його високо шанували всі співвітчизники. Тому важливою частиною плану Седрика було видати леді Ровену заміж за Ательстана і в такий спосіб злити воєдино обидві партії. Перешкодою до його здійснення стала взаємна прихильність леді Ровени та його сина. Це й було головною причиною вигнання Уілфреда з рідного дому.

Седрик удався до цього суворого заходу, сподіваючись, що під час відсутності Уілфреда Ровена змінить свої почуття. Але він помилявся: Ровена залишилася непохитною, що почасти пояснювалося характером її виховання. В очах Седрика Альфред був кимось подібним до божества. Тому він ставився до останньої представниці його роду з такою винятковою повагою, яку навряд чи викликали у будь-кого принцеси правлячих династій того часу. У його домі кожне бажання Ровени вважалося законом, і сам Седрик, ніби вирішивши, що її права мають бути цілком визнані хоча б у межах цього маленького кола, пишався тим, що підкорявся їй, як перший з підданих. Тепер він подумки проклинав турнір і того, хто його вигадав, та й себе самого за те, що мав необережність туди поїхати.

Опівдні, за бажанням Ательстана, зупинилися в гаю біля джерела, аби дати відпочинок коням і самим трохи підкріпитись: хлібосільний абат щедро наділив їх на дорогу харчами, які нав'ючили на віслюка. Трапеза затяглася надовго, а оскільки й інших перешкод на шляху було чимало, вони втратили надію засвітла прибути в Ротервуд. Це змусило їх поквапитись і їхати набагато швидше, ніж раніш.