Читати книгу - "Подвійні міражі"

незважаючи на її зойки і запевнення Степана, що «малий вишкребок сам упав». Ось тільки результату не було. Тобто був, і досить прогнозований, та навряд чи той, на який розраховував жалісливий медик. Менти приїхали, покривилися, почувши про родинну сварку, і поїхали, з чималим полегшенням вислухавши від Ліди «Ні» у відповідь на запитання, чи бажає вона подати заяву.

Вони поїхали, а Степан побив дружину — аби хвилю не здіймала — добряче наївся, видудлив півлітру і знову дав хропака.

Відтоді Оресту діставалося ще не раз, і не двічі, й возила Ліда його весь час до різних лікарень, щоб не ганьбитися. Намагалася весь час бути поруч із сином, затуляти його собою, але ще ж мусила і працювати, й по хаті щось робити, і в черзі стояти, аби взяти щось поїсти. Орчик віддалився від неї, довший час він був маминим мазунчиком, довіряв їй, повідав усі свої секрети, часто обіймав, цілував, сміявся із нею. Після лікарні все змінилося, Орест ріс сам по собі, і до неї справ не мав жодних, і хтозна, чи довго б так тривало, але Ліда завагітніла. І, попри погрози та побої чоловіка, який з перекривленим від гніву ротом верещав, що йому не потрібен ще один дармоїд, вирішила залишити дитя.

Орест, дізнавшись про мамину вагітність, відтанув, пом’якшав, у дорослі сірі очі повернувся дитячий блиск. Задовго до того, як Ліда почула про перинатальну психологію, вона вже відчула на собі її цілющу дію — завдяки синові. Стать дитини лишалася таємницею, але Орчик був певен — це сестричка. Він розмовляв із маминим животом, гладив його, називав пузомешканця Софійкою і знати не хотів про інші імена. Коли дитина в утробі починала пустувати, не даючи мамі заснути, колискові Ореста, стародавні, ще прабабині — де він тільки їх узяв? — діяли, мов снодійне, і на Ліду, і на маля.

Усе йшло добре. Навіть Степан її більше не бив. Майже не бив. А потім…

Чотирнадцятого вересня дев’яносто другого року, на восьмому місяці, Ліда втратила свою другу дитину.

Орчик угадав — то була дівчинка. Донька.

Того дня Ліда була особливо втомлена, бо, хоч за законом давно мала би вже відпочивати в декреті, все ще мусила ходити на роботу. У буремні дев’яності розкіш передпологовї відпустки могли дозволити собі не всі жінки, і вона, Ліда, не могла. Доводилося працювати, незважаючи на вагітність, аби прогодувати себе, Ореста й Степана. Степан не працював та й надалі не збирався. Доки було що винести з хати і пропити, нестача грошей його не обходила. Частенько, прийнявши на груди «для зігріву», благовірний горлопанив одну пісеньку. Ліда її ненавиділа.

Ой, дзвіночки та й бубончики, ду-ду, Я сьогодні на роботу не піду, Хай гарують молоток або пила, Нащо, мамко, свого сина родила?

Якби Степанова мамка не була вже вісім років, як поза зоною досяжності — тобто у могилі, Ліда, мабуть, також спитала б це в неї. Нащо, мовляв, ну й далі, за текстом. Утім, пригадуючи забиту, зашпортану жінку, що не сміла й очі звести на свого чоловіка, Степанового батька, Ліда припускала, що свекруха сама не знала, навіщо. Бо так вийшло, та й усе. Зірки так розташувалися. Не пощастило. Зачала.

Ліда чомусь щиро вважала, що їй пощастило значно більше.

Вона крутилася на кухні, зі своїм пузом і в рясній домашній спідниці схожа на бегемота в балетній пачці. Щось наспівувала, попри втому радіючи рідкісній можливості побути самій — відпросилася з роботи раніше, і поглядала на годинника — чекала Орчика зі школи. Степан десь завіявся, запевняв, що пішов шукати підробітку, але їй у те не вірилося.

Якщо прийде додому тверезий, то вже щастя. Ліду турбувало, що доведеться лишити Ореста на тиждень сам-на-сам із татом, коли почнуться пологи, але вона заспокоювала себе тим, що Степан напевне обмиватиме народження дитини усі сім днів і не просихатиме. Отже, не зважатиме на сина. Та і часу ще багато, тижнів п’ять, а то й шість, якось буде, щось вигадається.

Ліда завжди себе заспокоювала, так чи інакше.

Відкрилися вхідні двері, в коридорі щось гупнуло, грюкнуло, брязнули ключі, і Ліда зітхнула. Це Степан, а в неї ще їжа не наготована. Зараз буде виступати, що через того байстрюка нагуляного — це про дитину в утробі — він голодний сидить, бо дружина стала неповоротка, нічого не встигає.

Услід за гупанням та брязканням до неї донісся хрипкий жіночий сміх.

Не вірячи власним вухам, Ліда вискочила в коридор. Біля Степана гойдалося, мов яблуня на вітру, пропите і затягане «воно», стать якого можна було розпізнати лише за довжелезними немитими патлами, збитими на голові в товстий, круглий клубок (донині Ліда ніколи не бачила колтун наживо), та короткій ситцевій спідниці, якою покійна Лідина мама постидалася б і підлогу мити. Поруч із цим «чимось» коливався Степан з придуркуватою либою на порепаних вустах і масним блиском у залитих аж по вінця оченятах. Жінку він помітив не відразу, а, помітивши, дуже здивувався.

— Лі… Лід… Лід… ко! — з третьої спроби вимовив він. — А ти вдома?

— Та як бачиш. А це хто?

— О! — Степан задер догори брудний вказівний палець. — Точно! Це ж тре. треба. знай. будьте знайомі! Це Нелька. Нелько, це Лідка. Моя сестра.

І, втішений тим, як вправно дотримався етикету, аж ногою шаркнув.

Ліда отетеріла. Скам’яніла. Дар мови зник на добрих п’ять хвилин.

— Дуже приємно, — хрюкнуло «дещо» і вхопило Степана під руки. — Ворушися давай, ти, свинюко. Раніше вставиш — швидше скінчиш, раніше й бухнемо, ги-ги! А ти нам, дамочко, не заважай. У нього й так може не встати!

— Як не встане! Я тобі дам «не встане»! — Степан хижо вишкірився, замахнувся на Нельку, але не вдарив, а погладив її по щоці. Ліді здалося, що під його пальцями зараз розпливуться брудні патьоки. — Та в мене, як кілок!