Читати книгу - "Подвійні міражі"

Ксеня згорнулася клубочком, підтягнула під себе ноги і перестала опиратися сну. І уже не бачила, як у двох кроках від неї саме по собі спалахнуло величезне багаття, як воно горіло — без хмизу та дров, як його життєдайне тепло огорнуло її, наче коцом, захищаючи від холоду і небуття. Ксеня спала, як колись у дитинстві, безтурботно і міцно.

І втішено посміхалася уві сні.

Ксені снилося, що вона приїхала до баби Галі в гості. Струнка, юна і невіддана. Що сиділа за столом, заставленим смаколиками ледве не густіше, аніж на другий день Різдва. Що вминала за обидві щоки смажену картоплю, нітрохи не чуючи себе винною. І що баба, підперши підборіддя натрудженою долонею, пильно за нею спостерігала.

— Що? — спитала Ксеня, взявшись за печеню з білими грибами.

— Трудно тобі буде, — напророчила бабуся. — Ти така довірлива. Хто що скаже, а ти вже й віриш. Дозволяєш іншим лізти туди, де хід закритий.

— Це ви про що? — уже доросла Ксеня, яка опинилася за столом на місці своєї юної іпостасі, відклала ложку. — Про Бога, так?

— Ні. Богу, вибач, нема діла до твого ліжка, аби воно подружнім було. А попам — є діло. Вони все регламентують. Як, коли, скільки разів… А ти, дурна, слухаєш. Нема того, щоб сказати «Агов, шановні, то не ваше діло! Лиш моє та мужа!»

— У нас із Василем, — уперто мовила Оксана, — усе гаразд.

— Якщо це так, то де він зараз? Чому ти тут сама?

Ксеня промовчала. Апетит пропав, але з чемності, і ще тому, що жування позбавляє від необхідності говорити, вона доїла помідор і пряжену яєчню.

— Приглядай, онуко, за тією рудою, — наказала бабця без жодного зв’язку із попередньою темою розмови. — Вона тобі ще стане в пригоді. Добра дівка, хоча й зле чинить.

— Вона просто танцівниця, — заступилася Ксеня за Владлену і відчула задоволення від власної шляхетності. Баба Галя хмикнула.

— Вона танцює голяка. Хіть розпалює в тих, хто й так від неї палає. Може, це не надто зле, але й не корисне. Менше з тим, приглядай за нею.

— Вона вже має няньку, — буркнула Ксеня. Баба Галя кивнула.

— Знаю, — і повторила, як у себе на уроці для кращого засвоєння, — важко тобі буде.

Ліда увійшла до лісу, і цей столикий, сторукий велетень відразу обійняв її пошерхлим гіллям кленів та беріз. Радісно гойдалися вікові смереки, мов вітаючи новоприбулу, шурхотіло під ногами опале листя, де-не-де пробивалася з-під нього жовто-зелена трава. Ліді завжди подобався ліс, а тепер — тим більше. Він дарував спокій і був спокоєм. Осередком тиші, не важкої, мертвої, що страшніша за будь-який крик, а живої. Тиші, сповненої шелестіння, зітхання, шарудіння та цвірінькання. Цілющої тиші, незбагненної, як саме життя.

Ліда знала, що в лісі їй полегшає. Відчувала, що вщухне біль, котрий напинав її голову зсередини, наче газ повітряну кулю, і пульсував, немов відкритий нерв у зубі. А ще ліс умів стирати пам’ять. Не цілком обнуляти її, хоча це було б доречно, однак — приглушувати. Притлумлювати. То ж була надія, що забудуться ті страшні речі, які вона почула від Орчика.

Жахливі, несправедливі речі.

Ліда не пригадувала, як опинилася під пам’ятником Невідомому Солдату, але це не мало значення. Опинилась, і по тому. Статуя була стандартною, блискучою, разом із постаментом метрів три заввишки — сотні й тисячі таких розкидані по всій країні, сяють на сонці, мов невгасимі спалахи кривавої війни. Ліда підійшла ближче, очікуючи побачити на п’єдесталі знайомий напис: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!», викарбувані роки: «1941–1945», і, можливо, список прізвищ та військових звань тих, хто був родом із цього села і загинув на війні.

І вона побачила. Усе. І роки, і напис, і навіть прізвище. Одне.

У грудях захолонуло. Ліді здалося, що її серце вирвали з грудей і, ще пульсуюче, поклали на лід. Руки затрусилися так, що збоку це нагадувало, щонайменше, напад епілепсії.

Ліда пам’ятала ці дати — ще б пак. Не змогла б забути, проживи хай і тисячу років. Сьомий день народження Орчика — Степан тоді вперше побив сина. Не просто ляснув по дупі, чи дав підпотиличника — цього не бракувало відтоді, як Оресту виповнився рік, а саме побив. Ліда тоді десь побігла, де ж вона ходила, на синове свято? Цього жінка згадати не могла, та це й не важливо, бо коли повернулася, Орест був увесь синій. Увесь, буквально, крім лиця, — обережний тато по обличчю не бив. Ліда ридала, кричала, допитувалася в сина, що тут сталося, намагалася розбудити Степана, що, у смерть п’яний, валявся на подружньому ложі, як мішок з лайном, — усе було марно. Степан не будився, лише кілька разів дриґнув ногою, аби відігнати Ліду, і захропів далі. А син дивився на неї знавіснілими, повними ненависті очима і мовчав. Ліда, плачучи, навіщось укладала в дитячі рученята пакет із подарунком — Орест зрештою узяв його, розчахнув вікно, і дорогий заморський танк на дистанційному управлінні, на який Ліда економила заледве не рік, полетів надвір з дев’ятого поверху. Син завмер перед вікном, а Ліді примарилося, що і він ось-ось кинеться за танком; ухопивши Ореста за плечі, вона відштовхнула його геть.

А надвечір Орчик скупо мовив, що пісяє кров’ю.

Нажахана Ліда викликала «швидку» і набралася встиду. Спочатку Степан, що нарешті проспався, тупо не впускав лікарів до свого дому, гримаючи, що в них усе гаразд. Потім, коли лікар пригрозив викликати міліцію, двері все-таки відчинилися, й уся медична бригада іще півгодини ловила Ореста. Упійманий і оглянутий, він був доправлений до лікарні з діагнозом «забій нирок» та двома зламаними ребрами. Ліда провела сина до машини і квапливо повернулася, бо ж Степанчик там сам голодний, а тим часом лікар подзвонив від них до міліції,