Читати книгу - "Пекельний звіздар"

Обернувся Івась.

— Тебе як зовуть? — питає того хлопця.

— Ладько.

— А тебе?

— Найда.

— Кабаном його ще прозивають! — вкинув Ладько.

Глянув Івась та й здивувався: був той Найда малий та худий, мов скіпка.

— А чого ж се? — питається.

— Бо як по правді, то зветься він Білан, а Найдою вже на Січі прозвали. То ми його дражнимо: Білан-Кабан, Білан-Кабан! Або: кабан дикий — хвіст великий! Кабан дикий — хвіст великий!

— Не слухай його, — каже Найда, — він дурний. Прийдеш завтра шеримерції вчитися?

— Я слово дав, — каже Івась, — а для козака слово — закон! Козак сказав — козак зробив. А хто такий Барило?

Усміхнувся Найда по самі вуха.

— О-о, — каже, — то не братчик, а золото! Над куренем нашим його кошовий настановив, щоб опікувався нами і козацькому ділу навчав.

— Та й що ж ви там робите?

— З пістолів, мушкетів та яничарок поціляємо, з луків стріляємо і верхи їздимо.

— А ще у війни гуляємо! — вкинув Ладько.

— Як се? — питає Івась.

— А половина куреня у старому городищі залягає, а друга половина старається їх вибити звідтіля. Як до шабель доходить, то не одному голову розбивають!

— А шаблі у вас які?

Ладько засоромився.

— Таж які… дерев'яні, звісно! Мало в кого справжні є, та Барило й ті не дає з собою брати. Ще, каже, покалічите одне другого нехотя!

— Щастя ваше, — каже Івась, — що я шаблюку не дістав із піхов! А то не одного пощербив би.

— А чого ж не дістав?

— Бо гріх козакові на козака руку здіймати! Дід казав: не можна проливати братню кров. То нехай ляхи да недоляшки одне одному голови стинають! А ви й накинулися на мене гуртом…

— Та то Барабаш усе!.. — каже Найда.

— А чого се в нього чуба немає? — питається Івась. — Се ж ганьба козакові, ще й яка!

Зареготалися хлопці.

— А він сало в кашоварів поцупив!

— Сало?! — перепитав Івась.

— Атож! То за те йому так усипали, що й дупа впоперек репнула, а тоді оселедця обрізали. Ходить тепер, як потороча!

— А чого ж се так скарали його немилосердно? — питає Івась. — Бо дід казав, що хлопців на Січі не дуже лупцюють, поки не виросли ще!

— Таж сало в нього так і не одняли! — каже Ладько. — Гналися кашовари за ним через січовий майдан, а він у старому льоху замкнувся і, поки двері виважили, то весь шмат змаламурити встиг!

— А там отакенний кусень був! — розвів руками Найда.

— Весь курінь пісну кулешу того вечора їв, — докинув Ладько.

Покрутив Івась головою.

— Здуріти можна!

— Та Барабаші всі такі! — каже Ладько. — Он дядько його, розказують, поїхав у Переяславі до кума в гості на Різдво. А той виставив на столі ріжних потрав і ринку з варениками. То дядько той як закричить: «Утікайте пироги — їдуть ваші вороги»! — да за тую ринку, да до себе посунув, да як почав жбурляти вареники до рота… всеньку макітру в копи вклав! А тоді голову туди застромив і підлеву з шкварками геть чисто вихлебтав. Та й не лисий.

— Ото добре ти того Барабаша запоясником чикнув! — каже Найда.

Насупився Івась.

— Та сам він порізався, — каже неохоче. — Вхопився, дурень, голіруч за лезо, а жало, як огонь!

— То ти в характерника живеш? — питає Найда.

— Угу.

— То се він тобі шаблю купив?

— Угу, — каже Івась.

— А певно, — каже Ладько, — він багатий, мов кримський хан! У нього скрізь по двору гроші закопані — й під хатою, й по кутках обійстя, і біля криниці. Ще й у печі замуровані, й коло припічка.

— А ти наче сам і бачив, як він теє закопував та замуровував! — не втерпів Івась.

— Так люде ж кажуть! До нього недужі та стражденні приїжджають із самого города Київа — й усіх він зціляє.

— Таж він гроші за теє не бере, всі знають! — каже Найда.

— А бере те, що дадуть! — заперечив Ладько. — А дають стільки, що будь-будь! Либонь, і кошовий стільки од короля жалування не має. Бо той характерник