Читати книгу - "Пекельний звіздар"

Мовчать хлопчаки, як води в рота понабирали.

— То які ж ви козаки після цього! — вибухнув отаман. — Щурі ви, а не козаки! Всім сьогодні звелю оселедці зголити!..

— Та ми не винуваті, пане отамане! — озвалися з гурту. — То Барабаш сюю бучу зняв!

Зиркнув отаман на морданя, а в того з руки кров цебенить.

— Се ти його? — питається Івася.

— Ну, я! — каже той. — А що?

— Добре зробив! — каже отаман.

Повеселів трохи Івась, а то вже й серце у п'яти сховалося: ну ж бо киями скарають за те, що братню кров на Січі пролляв.

— Нехай шаблю мою оддадуть! — каже отаманові.

— То в тебе й шабля є? — здивувався той. І до хлопців: — У кого вона?

Вийшов з гурту замлілий блідий хлопчина та й простягає отаманові шаблю.

— Осьо вона, — каже.

— То се ти, Найдо, — каже йому отаман, — у свого брата козака добро його зрабував? А знаєш ти, що за теє роблять на Січі?

Той мовчить і тільки босою ногою в землі колупає.

— Як один козак у другого що-небудь зграбує чи вкраде, — карбує слово за словом отаман, — то закон такий: прив'язати сього драпіжника до стовпа на січовому майдані й бити киями, поки м'ясо в нього від кісток не відстане!

Івасеві й шкода стало того загнибіди.

— Не треба, — каже. — Він же ж оддав!

Витяг отаман шаблю з піхов і свиснув од подиву.

— Ого! Се де ти її вискіпав таку?

— Козуб сьогодні купив у татарина, — каже Івась. — А що?

— Добряча шаблюка! То се ти джура Козубів?

— Угу.

— Казали мені за тебе… А скільки ж тобі год?

— Вісім… дев'ятий пішов!

Знову зиркнув на хлопців отаман.

— Бенцвали, остолопи… на меншого гуртом напали! — Та й до Івася: — Що з ними вчинити, кажи?

— Нічого, — каже Івась, узуваючи другого чобота. — Нехай ідуть собі… дарую їх життям! Але щоб пам'ятали мою добрість.

Отаман подумав.

— Добре, — каже. — Барабашеві десять палиць, а ви, бенцвали, під курінем три ночі будете спати! Всім ясно?

— Усім, — кажуть хлопці.

— А що треба сказати?

— Дякуємо, ясновельможний пане отамане, за твою панську ласку! — прокричали всі гуртом.

— Ото начувайтеся мені! — Й до Івася: — Держи свою шаблю. Вмієш орудувати?

— Трохи.

— А де живеш?

— У характерника.

— Як звешся?

— Івась.

— А прізвисько?

— Галай.

— А той Галай, що з Наливайком колись ляхів карав, не родич тобі?

— То дід мій, — каже Івась.

Хитнув головою отаман.

— Я курінний над хлопцями-недолітками, Шостак прозиваюся. Хочеш козацькому ділу вчитися?

— Хочу.

— Он там у долині, за могилою, — показав Шостак на той берег Дніпра, — Барило щодня навчає хлопців на шаблях битися і з огневої стрільби влучати. Приходь.

— Прийду, — каже Івась.

А отаман знову зиркнув на нього.

— Ох і пошарпали тебе! — каже.

Мацнув Івась по обличчю, а з брови кров так і побігла. Взяв він землі, поплював у долоню, замісив та й заліпив тую рану.

— Нічого! — каже. — Якби один на один, то дідька лисого мене здолали б!

— Ото й молодець, — каже отаман. — А зараз ходи здоров! Та не забудь завтра до Барила заявитися.

Вклонився Івась отаманові, шаблю під пахву та й подався геть. Минає пороховий льох, аж здоганяють його двоє хлопців — Найда і ще якийсь козак.

— Ти чуй, — каже Найда, — ти, теє… не держи зла на нас! То ми з дурного ума, сказати б.

— Я не держу, — каже Івась. А сам іде й не дивиться на них.

— То Барабаш винен, — каже другий хлопець. — Він як побачив, що на тобі шабля й чоботи, то в нього аж слина покотилася!