Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що там ваги,— уриває його Іза.— Грошенята, харч, кіно, концерти, вечори для гостей — все, що треба. Але не журися, Толеку, нам і так буде добре. Аби тільки не на селі.
Стах сердито шпурляє картами об стіл. Його вродливе й ще майже Дитяче обличчя червоніє.
— Даю слово честі,— враз вибухає він, схвильований, незміцнілим тенором,— щось не розумію я тебе, Агно! Як це ти погодилась на таке?
— На що, Стаху?
— Ти що, глузуєш? На оцю глушину, на цей сільський примітив. Я тут не витримав би й дня...
— ... без бриджа.
— Я приїхав до тебе, а не на бридж. І не на селянські гулянки.
— Кожний із нас сам знає, чого хоче.
Толек свиснув протягло, значливо:
— Ого-го... Полеміка буде принциповою. Про найвищий вимір ідеалу.
— Розсудливість — теж ідеал,— відказує Стах. А що любить підкреслювати свою мову жестами, то мимоволі зачіпає рукою суденце, що звисає з-під лампочки. І в ту ж мить впізнає його, на хвилю затримує в пальцях, збентежений, а можливо, й зворушений, і тим більше розгніваний.
Іза, швидка на око, непокірливо надуває свої гарні, повні губи:
— Колумб не був розсудливий.
— І врешті програв.
— Як на кого,— втручається Толек, виразно під’юджуючи.
— На себе! До дідька! — сердиться Стах.— Архіпольське розумування. А хіба не можна щось зробити без програшу? Чи це наш одвічний національний обов’язок?
— Не сварімося,— тепер уже мирить усіх Іза.— Ми ж не такі-сякі, а всі колумбівці.
Але Стах не слухає.
— Тим більше, ми не можемо погодитися,— морщиться він якось похмуро і говорить розважно: — Щоб наша Агнешка змарнувала себе. Бо ж хіба це життя? — закінчує з пафосом, широко обводячи рукою навкруг себе.
— Вона завжди була шалена і якась нестямна,— зітхає Толек ніжно та гіркувато-поблажливо.— Відомо ж: Агнешка — піонер. Хресна мама нашої буди — «Колумба». Ех, як я тобі, Агно, заздрив!
— Всі ми заздрили,— визнає Іза.— Ну, що ж, від поезії переходять до прози, таке життя. Сьогодні я навіть віри не йму, що ми тоді самі, такі шмаркачі, змогли відремонтувати оту знищену вогнем руїну.
— А знаєте,— перебиває її захлюпнутий хвилею спогадів Толек,— тоді вона з отими розламаними стінами й коминами і справді нагадувала якесь старе, розбите суднище.
— А хто ж це перший,— замислюється Іза,— придумав оцю назву... Мабуть, я.
— Ой ні! — жваво заперечує Стах.— Напевне, Агна.
— Це не має значення,— відмахується Агнешка.— Добра була буда, гарний був наш дім.
Іза раптом супиться.
— І що? Після нас прийшли інші, як до свого і за своїм. А ми — адью!..
— А пам’ятаєте,— перебиває її Толек,— оту одну нашу танцюльку? В залі ще шаленіють тіла, гримить свінг, румба й обертас[5], аж тут наш директоруньо плеще в долоні і: «Навчитель,— розпочинає,— це, мої любі, архітектор культури, це також захисник і суддя, лікар і ветеринар, та ще й агроном, і естетик, і режисер, і... забувся, що там іще...
— ...і взагалі,— підхоплює Іза,— авангард. А тепер чергові нехай підметуть зал, погасять світло, і йдіть уже спати, бо коли ж ви таки виспитеся? На добраніч!»
Всі вибухають сміхом.
— Незвичайний дивак!
— Чудова пора!
Іза перша струшує з себе сентименти минулого.
— Балади, балади...— Іза меланхолійно скидає головою, проганяє спогади.— Тепер пора романів. Скажи-но мені, Агно, хто це, там он, такий поважний! Ну, не удавай, нібито не знаєш, про кого мова.
Та ніхто не встигає помітити зрадливого рум’янцю на щоках Агнешки, бо саме в цю мить у двері різко постукали.
— Будь ласка! — Голос Агнешки мало не в’язне в горлі, серце стукоче нерівно, глухо.
Двері відчиняються, і входить Балч. Іза стиснула Агнешку за лікоть:
— Він!
Балч, привітавши присутніх легким уклоном, звертається до Агнешки:
— Ви бажали зустрітися з батьками. Ось і вони.
По цьому, затримавши уважний погляд на Стахові й Толеку, озивається голосніше:
— Я — Балч, війт. Усіх, коли ласка, просимо до нас.
Не чекаючи відповіді, широко відчиняє двері, переступає поріг і там затримується, простягнутою рукою запрошуючи до зали. У такій позі був не більше як мить, а тоді, вже не озираючись на них, відійшов углиб приміщення.
— Зостаньмося, Агно! — шепіт Стаха якийсь дуже серйозний. Агнешку майже розчулює ледь помітне тремтіння схожого на дитяче Стахового обличчя.
— Ти — як хочеш,— відповідає, подумавши.— Я мушу. Професійний обов’язок. Бо ота розвага,— роз’яснює йому з ледь відчутним глузуванням,— на шкільні заходи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.