Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

до чистої сторінки, розгонистими літерами записує назву села, а під нею — дату. Замислюється, приклавши кінчик олівця до губ. І, як завжди в таку хвилину, покусує губи. Після чого піддається натхненню й через дві хвилини одержує від своїх власних найвищих інстанцій відомості такого змісту: «Плюси: (Тотек?), Мар’янек — маленькі чоловічки, може, й не так; Уля. Мінуси: 1) цирк у кузні; 2) підбурила проти себе ту відьму; 3) корови, Айстра (мушу позбутися притаманних міським жителям звичок, частіше думати про Волічку, про дитинство, оживити джерела); 4) штани — вирішити; взагалі — якась легковажна; 5); 6); 7); 8); ......X) ...(знаю без запису. 3. Б.— дуже погано)». Квапливо закриває зошит, щоб не вписати туди несподіваного при сповіді відкриття: що й ця щирість не є безкорислива, безпорочно чиста, бо в підступному задумі більше треба догоджати потребам самопочуття й неясним надіям, аніж каяттю. Може, це б повело до ще похмуріших роздумів, якби не гуркіт моторів, що, швидко наростаючи, зненацька затихає перед самим ганком. Погляд у вікно — і попри все свідомий рух. «Книга плюсів та мінусів» блискавично летить у найдальший закамарок валізи. І вже шум у скронях, одубіння ніг, до болю гостре відчуття чуда, чогось неможливого, що оце здійснилося, стало наочним, миті не свідомих жестів та вигуків, налякане власним страхом щастя неймовірної, найлюбішої несподіванки.

Як вона вибігла до них на подвір’я? Як ввела їх, уже оточених цікавою юрбою, до своєї кімнати? — все те Агнешка ледве пам’ятає. (Його при цьому не було, засвідчує мимолітна, одразу ж відігнана думка). Стах! Іза! Толек! Найдорожчі, найближчі з часів «Колумба». Надійні. Думала про них минулої ночі так, ніби вони десь на краю світу, а вони вже й тут. Перші гості. Взагалі перші в її житті гості, бо ж де й коли була вона сама й на всьому своєму? Отож все так є, як є: столик, присунутий до ліжка, поставлена сторч валіза замінює стілець,— і вже димлять цигарки, вже Іза видзьобує сливки із запасної порції компоту; і то нічого, що Агнешка не має чим їх прийняти, та й звідки б йому бути? О, грудочки цукру — це навіть ніби символічно, особливо для Стаха; зрештою вони прихопили з собою вино і ще дещо, а згодом під’їдять трохи в буфеті, перед танцями; читали ж бо афішу. Толеку, чи захопив ти з собою карти? Можна буде зіграти раз чи два; о, предивна буденність, як незвично швидко проковтнула оту дивну, аж болісну незвичайність. Так, як тепер, звісно, легше, простіше, без нічийого здивування, сидимо собі, попиваємо винце, заїдаємо солоними паличками, граємо в бридж, і, значить, добре нам, і здивування якось вляглося.

На жаль, не зовсім. Знову мрії та бажання переганяють дійсність. Агнещині мрії та бажання. Хотілося б, щоб отієї афіші вони не помітили, але хіба можна її не помітити? І щоб уся та вечірка запала в небуття, щоб про неї ніхто й не згадував, не говорив, або щоб вона принаймні без будь-чийого втручання якось сама перенеслась на іншу, пізнішу дату. Таж ні!

За дверима, в приміщенні класу, тупіт гучнішає, порипують змащені і, можливо, тіснуваті чоботи, чути невпевнене покахикування, покашлювання й гомін. Нарешті долітають звідти звуки настроюваних інструментів. І весь той гармидер потроху заморожує природність і невимушеність дружньої учти в Агнещиній кімнаті. Гра в бридж якось не ладиться, і даремно Стах раз у раз закликає бути уважними. І от після котрогось там невдалого ходу Іза відтягує Агнешку в куток і мало не силою змушує її перетрусити різне жіноче шмаття та взаємно проконсультуватися, у що і як саме вбратися. Вже й Толек, захоплений раптовим вихором приготувань, і собі розійшовся,— тримає перед Ізою дзеркальце, щоб та могла припасувати собі намистечко, а Стахові мимохідь радить швидше й старанніше застебнути сорочку. Стах, якийсь насуплений, складає карти, тасує і знову, вкотре вже, роздає їх. Пора вже й собі, думає Агнешка, натягти хоча б панчохи, рятувати в цій ситуації хоча б рештки. Без надмірних сентиментів, без екзальтації. По-приятельському. Із Стахом, видно, сьогодні не вийде так, як мріялось і як мріяти заборонила собі ще попередньої ночі. А коли щиро — і тут Агнешка дотикається нарешті найщирішого почуття й аж здригається від отого дотику правди — бажала б, щоб відвідали її якось в іншу пору, тільки не сьогодні.

А тим часом Іза, в непогамовній цікавості, підбігає до дверей і крізь отвір для ключа роздивляється, що там з тією вечіркою.

— Чому ж не розпочинають? — нетерпеливиться їй. Та по хвилі уважного споглядання зненацька змінює тему й інтонацію: — Слово честі, мені подобається.

Стах:

— Що?

Іза:

— Не що, а хто? Високий, мужній, на мій смак. Ах, пристойний!

Стах:

— Толеку, скажи їй, нехай одійде від тих дверей.

І це раптом дратує Агнешку. Заступається за подругу:

— Буркітливий у тебе, Ізо, братик. Як тільки ти з ним витримуєш?

Іза, не збагнувши прихованого натяку, безжурно сміється.

— Певна, витримаєш і ти. Бо я тільки до пори, до часу,— і багатозначно моргає на Толека,— Поки що добра хата і в брата...

— Я думаю! — жалісливо-смішно кривиться Толек.— Куди мені, бакалаврові, до вас?

— Не ображай нас, дівчат,— гнівається Іза.— Ми теж бакалаврички.

— Та я ж не ображаю, а від заздрощів. Переплюнув нас усіх Стах, от що. Хата добродія лікаря — це звучить гордо. Сестра лікаря, дружина лікаря — о, це додає ваги.