Читати книгу - "На Козацьких островах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Добре чиниш, — схвалив дід Кудьма.
— Тоді, діду, вислухайте мене уважно, — сказав Швайка. — Спочатку зазирніть до Вирвизуба. Він у них там головний ватаг. Розкажіть йому все як було, може, й допомогу якусь надасть. А заодно, коли неважко, і цих коней передасте. Бо вони його. І ще скажіть, що я дуже прошу за онука вашого.
— Передам, — запевнив його дід Кібчик. — Спасибі тобі, Пилипку, за серце незлостиве. Спасибі й тобі, старий друже, — вклонився він дідові Кудьмі. — І прощай. Бо більше, мабуть, уже не побачимося.
— Значить, до Воронівки уже не повернешся… — чи то запитав, чи то зробив висновок дід Кудьма.
— Нема мені більше чого там робити. І не навчений я у Сірка очі позичати.
Він поволі підійшов до коней, сів на одного з них і подався вузькою зарослою дорогою, що вела до Сули, а там і далі. Може, аж до самого Чорного моря й турецьких берегів.
Демко поправив сакви, підібрав палицю і подався, не озираючись, слідом.
Стукіт копит довго ще відлунював у нічній тиші. Але незабаром і він розчинився у шорсткому шумовинні очеретів.
ВОРОЖБИТ ГРИЦИК
По темнаво-синьому небесному шляху повільно котилася золотава таріль місяця. Вона досягла найвищого місця і почала роздумувати, куди котитися далі: чи то вперед, чи, може, повернути назад. Врешті вирішила, що котитися вперед куди цікавіше.
Швайка лежав під пагорбом на животі і через очеретину пив воду з криниці. Пив і аж стогнав від задоволення.
— Ніде такої води нема, — приказував він. — Де тільки не був, а такої ще не зустрічав.
І знову припадав до очеретини. Санько з Грициком лиш очі витріщали на нього. Вони ще не бачили, щоб людина стільки пила.
Дід Кудьма обіперся на розгалуження двох гілок і наслухав тишу. Біля його ніг сидів Барвінок.
Здавалося, ніби у світі все вимерло. Залишилися вони, та ще якісь звірі, що нечутно перебігали навколо галявини від куща до куща. Вони виказували себе лише випадковими зблисками очей. Санько чомусь був переконаний, що то вовки. Але не ті дикі, що безжальні до всього живого, а якісь інші, може, навіть такі, як Барвінок. Недарма ж він час від часу позирав у той бік і приязно постукував хвостом по землі.
Врешті, Швайка напився і звівся на ноги.
— Як там, діду, мій Вітрик? — запитав він.
— З ним усе гаразд, — відказав дід Кудьма. — Завтра зустрінетеся.
— Ото добре! Бо вже, признатися, скучив за ним.
Дід Кудьма недовірливо похитав головою.
— А може, совість заїла, га? Бо ж послав бідну тварину бозна-звідки.
Швайка, мов хлопчисько, винувато шморгнув носом.
— Іншого виходу, діду, не було. Інакше схопили б і мене, і хлопців.
— Нарешті і про них згадав, — зауважив дід і уважно поглянув на друзів. — Цей, вищенький, чи не той, що розкрив вовкулацьке гніздо на твоєму, Пилипе, дворищі?
Грицик відчув, як у нього запалали вуха. А Швайка весело засміявся.
— Він, діду. Гарний хлопчина. А це Санько…
— Еге ж, Мокрини синок. То що ж це ви, хлопці, так розлютили пана Кобильського?
Хлопці мовчали. Що цьому сивобородому дідові казати? Він, мабуть, і так усе знає. А вже про те, що не самі сюди дісталися, а Швайка їх привіз — знає й поготів. То в дорослих звичка така — запитувати.
А насправді їм усе відомо наперед.
— Тут, діду, така справа, — втрутився Швайка. — Ото зустрів я цих хлопців у степу на свою голову. І що далі з ними робити — не знаю. У Воронівку повертатися їм не можна. А шкода хлопців. Гарні козаки виростуть з них!
— Побачимо, — відказав дід Кудьма. Вчувалося, що він ледь тамує посмішку. І взагалі, цей загадковий дід, якому навіть вовки підкорялися, насправді був зовсім не такий страшний, як гадалося в степу.
— Відчуваю, що ти, Пилипе, уже щось надумав, — сказав він трохи згодом.
— Атож. Розумієте, Грицик, ну… такий же сирота, як і я. То ж нехай, гадаю, мені за брата буде.
— За чуру, — уточнив дід Кудьма.
— Що? — не зрозумів Швайка.
— За чуру, — повторив дід. — Або їх ще джурами зовуть. Зброю чистять, за конем доглядають. А їх за це вчать козацької справи.
Швайка ляснув себе по лобі.
— Ай, справді! Як же я сам не докумекав? Це навіть краще, ніж брат, — він погладив скуйовджену Грицикову голову. — А от з Саньком… Заради нього я до вас, діду, й приїхав. Він радше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Козацьких островах», після закриття браузера.