Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Він підвівся. Карл Йозеф глянув на годинник на каміні й собі встав. У напівтемряві він не розгледів, котра година, підійшов ближче до годинника й сахнувся на крок назад. У бронзовій, поцяткованій мухами рамі стояв цісар, у зменшеному вигляді, — знайомий, усюдисущий портрет його величності, у білих, як цвіт весняних дерев, шатах, з криваво-червоним шарфом і орденом Золотого руна. Щось треба зробити, подумав лейтенант гарячково й по-дитячому, щось треба зробити! Він відчув, що зблід, серце його закалатало в грудях. Він ухопив раму, вийняв чорну паперову задню стінку й витяг портрета. Згорнув його удвоє, потім ще раз і заховав у кишеню. Враз обернувся. Позад нього стояв полковий лікар. Він вказав пальцем на кишеню, куди Карл Йозеф сховав цісарів портрет. Твій дід його теж урятував, подумав доктор Демант. Карл Йозеф спаленів.

— Свинство! — сказав він. — Що ви подумали?

— Нічого, — відповів доктор. — Я тільки згадав вашого діда.

— Я його онук! — сказав Карл Йозеф. — На жаль, мені не трапилося нагоди врятувати йому життя!

Вони поклали на стіл чотири срібні монети й покинули заклад пані Резі Горват.

Уже три роки як полковий лікар Макс Демант відбував службу в уланському полку. Він мешкав за містом, на південній його околиці, там, де дорога звертала до обох цвинтарів — «старого» й «нового». Сторожі обох цвинтарів добре знали доктора Деманта. Він приходив сюди кілька разів на тиждень перевідати небіжчиків, відійшлих давно, і недавніх, ще не забутих. І деколи довго ходив поміж могилами, й часом то тут, то там було чутно, як його шабля тихо дзенькала, вдарившись об надгробок. Доктор, безперечно, був дивний чоловік — добрячий лікар, як казали, і отже, з будь-якого погляду — рідкість серед армійських лікарів. Він уникав будь-якого спілкування з людьми. Лише службовий обов’язок змушував його вряди-годи (та однаково частіше, ніж би він хотів) показуватися серед товаришів. І за своїм віком, і за часом служби він мав би вже бути штабним лікарем. Чому він ним ще й досі не був, не знав ніхто. Можливо, він і сам того не знав. «Бувають кар’єри з зазубнем». Ці слова належали ротмістрові Тайтінґеру, який, крім усього іншого, постачав полк ще й дотепними афоризмами.

«Кар’єра з зазубнем», — не раз думав і сам доктор.

— Життя з зазубнем, — сказав він лейтенантові Тротті. — У мене життя з зазубнем. Якби доля була до мене прихильніша, я міг би стати асистентом великого віденського хірурга, а може, й професором.

Славетне ім’я віденського хірурга рано сягнуло своїм сяйвом тісних закапелків Максового дитинства. Макс Демант ще хлопчиком твердо поклав собі, що стане лікарем. Він походив із прикордонного села на сході монархії. Його дід був лагідний шинкар-єврей, а батько після дванадцятирічної служби в ландвері став поштовим урядовцем середньої руки в поближньому прикордонному містечку. Макс іще виразно пам’ятав свого діда. Будь-якої години дня той сидів перед великою аркою воріт прикордонного шинку. Буйна борода срібними хвилями вкривала йому груди й спадала аж до колін. Від нього плив дух добрив, і молока, й коней, і сіна. Він сидів перед своїм шинком — старий король шинкарів. Коли селяни, вертаючи з недільного торгу свиньми, зупинялися коло шинку, старий підводився їм назустріч, могутній, мов гора в людській подобі. А що він уже недочував, то нижчі на зріст селяни мусили вигукувати йому свої замовлення догори, приклавши долоні рупором до рота. Старий лише кивав головою. Він розумів. Він задовольняв бажання всіх своїх клієнтів так, наче робив їм ласку й наче вони не платили йому готового твердою монетою. Міцними руками він сам випрягав коней і заводив їх до стайні. І доки його доньки в просторій низькій хаті-шинку обносили гостей горілкою з підсушеним і посоленим горохом, він годував коненята, додаючи їм охоти до їжі ласкавого балачкою. У суботу він, зігнувшись, сидів над великими благочестивими книгами. Його срібляста борода вкривала долішню половину надрукованої чорним шрифтом сторінки. Якби він знав, що його онук колись гулятиме по світі в офіцерській уніформі і при вбивчій зброї, то прокляв би свою старість і плід своїх чресел. Уже його син, батько доктора Деманта, поштовий службовець середнього розряду, будив у душі старого лише стримувану янгольським терпінням відразу. Шинок, успадкований від прапрадідів, довелося залишити дочкам із зятями; тим часом його нащадкам чоловічої статі, аж до найдальшого майбутнього, судилося стати урядовцями, науковцями, службовцями й дурноголовцями. Аж до найдальшого майбутнього? Ні, такі слова були тут ні до чого. Полковий лікар не мав дітей. Він і не хотів їх мати… Власне, його дружина…

На цьому пункті доктор Демант звичайно уривав свої спомини. Він починав згадувати матір. Вона жила в повсякчасному гарячковому пошуку бодай якогось приробітку. Батько після служби сидить у невеличкій кав’ярні. Він грає в тарок, програє, ще й заборговує власникові закладу. Він хоче, щоб син закінчив чотири класи середньої школи й став службовцем, звісно, поштовим. «Ти завжди зависоко літаєш!» — каже він матері. Хоч яке безладне його цивільне життя, він, однак, утримує в сміховинному ладу весь той реквізит, що його приніс із військової служби: його уніформа, — кітель «унтер-офіцера інтенданта понадстрокової служби» з золотими косинчиками на рукавах, чорні штани й піхотний ківер, — висить у шафі, наче поділена на три частини, та все ще жива людська персона, з блискучими ґудзиками, що їх кожного тижня старанно чистять. І чорна крива шабля з ребристим ефесом, який теж кожного тижня протирають, з ліниво звислою золотаво-жовтою китичкою, схожою на трішки припорошений пуп’янок соняшника, висить упоперек стіни на двох цвяшках над письмовим столом, що завжди стоїть без ужитку. «Якби не з’явилася ти, — каже батько матері, — я склав би екзамен і тепер був би капітаном інтендантства». На цісарів день народження поштовий службовець Демант одягає свою службову уніформу, трикутний капелюх і бере шпагу. Цього дня він не грає в тарок. Щороку на цісарів день народження він збирається почати нове, вільне від боргів життя. Він напивається. Вертається додому серед ночі, витягає на кухні свою шпагу й командує цілим полком. Горщики в нього — то військові рої, чашки