Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

— До Резі! До тітоньки Резі! — зненацька вигукнув хтось.

І всі підхопили:

— До Резі! Пішли до Резі!

— До тітоньки Резі!

Ніщо не могло злякати Карла Йозефа дужче, ніж цей заклик. Уже кілька тижнів він чекав його, сповнений страху. Він ще виразно пам’ятав усе, пов’язане з останніми відвідинами борделю пані Горват, геть усе! Шампанське, що ніби складалося з камфори й лимонаду, м’яке, розлізле тісто жіночого тіла, криклива червінь і божевільна жовтизна шпалер, дух котів, мишей і конвалій у коридорі і потім печія дванадцять годин поспіль. Тоді не минуло й тижня, як він прибув до полку, і то був його перший візит до борделю.

— Любовні маневри! — сказав Тайтінґер.

Тут він був проводир. Це належало до обов’язків офіцера, що віддавна правив офіцерським клубом. Блідий і худющий, поклавши руку на ефес шаблі, довгими, неквапними кроками, він з тихим побрязкуванням острогів ходив по салону пані Горват від столика до столика, скрадливий спонукальник до гірких утіх. Кіндерман трохи не зомлів, зачувши дух голих жінок, його нудило від жіночої статі. Майор Прохазка стояв у туалеті й чесно намагався запхати до рота свого товстого куцого пальця. Шовкове плахіття пані Резі Горват шамотіло водночас по всіх закутках будинку. Великі м’ячики її чорних очей перекочувалися на широкому борошнисто-білому обличчі без певного напрямку й мети; білі й великі, наче клавіші рояля, зблискували в її широкому роті зуби штучної щелепи. Траутманнсдорф зі свого кутка пантрував за кожним її порухом манісінькими, бистрими, зеленкуватими очима. Раптом він підвівся й запхав руку за пазуху пані Горват. Рука згубилася там, як біла миша поміж білих гір. А Полак, тапер, сидів, зігнувши спину, — відданий раб музики! — за чорним блискучим роялем, і на його руках, що вибивали по клавішах, рипіли цупкі манжети — немов захриплі флейти, супроводили вони бляшаний бренькіт рояля…

До тітки Резі! Все рушило до тітки Резі! Унизу полковник повернув назад, сказав: «Приємно розважитись, панове!». Двадцять голосів на тихій вулиці гукнули: «Шанування, пане полковнику!» — і сорок острогів брязнули одна об одну.

Полковий лікар Макс Демант і собі зробив несміливу спробу попрощатися.

— Ви теж мусите йти з усіма? — тихо спитав він лейтенанта Тротту.

— Мабуть, так буде краще! — прошепотів Карл Йозеф.

І полковий лікар мовчки рушив із ним. Вони йшли останні в безладній низці офіцерів, що з брязкотом простували тихими, осяяними місяцем вуличками невеличкого міста. Полковий лікар з лейтенантом не розмовляли між собою. Обидва відчували, що їх пов’язали оті вимовлені пошепки запитання й відповідь, з цим годі було щось удіяти. Вони обидва були відмежовані від усього полку. І вони знали одне одного, може, якоїсь півгодини.

Несподівано, він сам не знав чому, Карл Йозеф сказав:

— Я кохав одну жінку на ім’я Каті. Вона померла.

Полковий лікар зупинився і всім тілом обернувся до лейтенанта.

— Ви ще кохатимете й інших жінок! — сказав він.

І вони рушили далі.

Від далекої станції було чутно свистки пізніх потягів, і полковий лікар мовив:

— Хотів би я десь поїхати, далеко поїхати!

Аж ось вони опинилися під синім ліхтарем закладу тітки Резі. Ротмістр Тайтінґер постукав у замкнені двері. Хтось відчинив. У будинку враз забренькали на роялі: марш Радецького. Офіцери маршовим кроком зайшли до салону.

— Розсипатись по одному! — скомандував Тайтінґер. Голі дівчата сипнули їм назустріч послужливим табуном білих курей.

— Господь з вами! — сказав Прохазка.

Траутманнсдорф цим разом тут-таки, як стій, поліз за пазуху до пані Горват. І поки що не відпускав її від себе, їй треба було наглядати за кухнею й льохом, вона вочевидь страждала від пестощів обер-лейтенанта, проте гостинність вимагала від неї жертви. Вона дозволила спокушати себе. Лейтенант Кіндерман зблід. Він зробився біліший від пудри на плечах у дівчат. Майор Прохазка замовив содову воду. Хто знав його ближче, міг сказати заздалегідь, що сьогодні майор нап’ється як чіп. Водою він лише прочищав дорогу алкоголеві, як ото чистять вулиці перед приїздом високих гостей.

— І доктор прийшов? — голосно запитав він.

— Треба вивчати хвороби біля їхнього джерела, — сказав з поважністю науковця блідий і худющий, як завжди, ротмістр Тайтінґер.

Монокль фенріха Беренштайна блищав тепер в оці якоїсь білявої дівчини. Сам фенріх сидів коло неї, кліпаючи маленькими чорними очима. Його смагляві волохаті руки, ніби якісь чудні звірятка, шастали по тілі панянки. Потроху всі повмощувалися. Між доктором і Карлом Йозефом на червоній канапі сиділи дві жінки, випростані, зі стиснутими коліньми, налякані розпачливими обличчями обох чоловіків. Коли подали шампанське, — його врочисто внесла сувора домоправителька в убранні з чорної тафти, — пані Горват рішуче витягла обер-лейтенантову руку зі своєї пазухи й поклала її на його чорні рейтузи, наче з любові до порядку, як ото кладуть на звичне місце позичену в когось річ, і підвелася, могутня і владна. Вона погасила горішнє світло. Горіли тільки невеличкі лампочки в нішах. У червонястих сутінках світилися напудровані білі тіла, блискали золоті зірки, сяяли срібні шаблі. Пара за парою підводилася і зникала. Прохазка, що вже давно був заходився коло коньяку, підступив до полкового лікаря й сказав:

— Вам їх не треба, я забираю їх собі!

І він узяв обох жінок за руки й поплентався поміж ними до сходів.

Отаким робом вони раптом залишилися самі, Карл Йозеф і доктор Макс Демант. Тапер Полак у протилежному кутку салону ще знічев’я торкав клавіші. Якийсь дуже ніжний вальс несміливо й тихенько плив по кімнаті. А так скрізь було тихо і майже затишно, й на каміні цокав годинник.

— Гадаю, нам обом нема чого