read-books.club » Сучасна проза » Там, де ми живемо. Буковинські оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

136
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання" автора Маріанна Борисівна Гончарова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 58
Перейти на сторінку:
українське обійстя дев’ ятнадцятого століття. Все як належить – хата, рушники, піч, лампадки на покутті, земляна підлога, лавки, стіл дощатий, ткацький верстат, глиняні горщики на тині…

Рома Біленко там працював. У музеї тому. Ким-ким… Експонатом. А що тут дивного?

Рома зображував господаря хати: поважно походжав подвір’ям у вишиванці та солом’яному брилі, потягувався й позіхав, по-чесному колов дрова, перетрушував і перекладав сіно з місця на місце, складаючи копицю, прибирав, порався в городі. Одне слово, вів розмірене життя селянина дев’ятнадцятого століття. Тим паче, Рома наш університет закінчив – факультет історії та марксистсько-ленінської філософії.

А біля тину стояли туристи, спостерігали, цікавились, як плине життя в українській сільській хаті дев’ятнадцятого століття. Україна ж бо зараз у великій моді.

Тим часом у Франції що не день, то більшає наших співвітчизників. Приїздять вони здебільшого як туристи і залишаються жити в країні на нелегальному становищі, доки не знайдуть роботу. А там уже як доля складеться. Якщо роботодавець буде задоволений, він сам може допомогти оформити вид на проживання, а як вже нон, то нон. Депортація.

І ось із міста, де народився, навчався та працював наш Рома до від’їзду у Францію, приїхала знайома. Ну просто знайома. Десь колись перетиналися по роботі. Ну правда! Ну просто, просто знайома на ім’я Оксана. Приїхала – ні житла, ні роботи. Зателефонувала Ромі: Ромцю, що робити, виручай, Ромцю!

Рома добрий. Заметушився, все організував, домовився: влаштували Оксану в цей же музей. На посаду дружини. Тим паче, вона пишна, симпатична. Косу ій прив’язали до голови, очіпок наділи, така собі сортова Наталка Полтавка вийшла. Бальзаківського віку.

Життя в хаті пішло веселіше: Оксана бігає подвір’ям, борщ варить, пісні співає: «Чорні очка, чорні очка як терен…»

Ні, ночувати вони йшли кожен до себе після закриття музею, але щоранку демонстрували відвідувачам міцну українську ланку суспільства дев’ятнадцятого століття. З великою симпатією одне до одного.

А тут чоловік Оксанин приїхав, Микола. Як?! Шо таке?! Оксано! Ти ба! Що це за маскарад, Оксано?! Казала, в музеї працюєш, а ти тут у музеї вже й заміж вийшла?! Підманула-підвела, еге ж, Оксано?!

Ну і як належить, не розібравшись, почав ганяти Оксану навкруг хати. А туристам радість! Ще веселіше стало! Життя налагоджується в українській хаті… Французький двір, голландський млин, кірха німецька, англійський дім-фортеця, японський садочок порожні стоять, без відвідувачів, а біля українського тину відбою нема від туристів. Ліктями зачепилися, стирчать голови допитливі різнокольорові поміж глиняних горщиків.

– Ах ти ж бісова баба! – лементує Микола на бігу. – Вбив би!

– Ой, рятуйте, людоньки добрі! – верещить Оксана і несеться повз туристів, чалапаючи босими ногами. І поглядає скоса на глядачів, яке вона справляє враження.

– Що-що він кричить? – цікавиться похилого віку англійська леді в білих штанцях.

– А! Це він кричить: «То не діставайся ж ти нікому!» – зі знанням справи відповідає їй джентльмен із відеокамерою на грудях.

Навіть адміністрація до часу не втручалася: збір високий, рейтинг музею росте, а те, що в українському розділі зайвий експонат з’явився, хоч і доволі галасливий, то він же зарплатні не просить. Так лишень – покричить, побігає, а в перервах борщ гучно з апетитом споживає. Потім під тином спить ображено, прикривши обличчя капелюхом. Тільки зажадали від Миколи, щоб він також убрав вишиванку і ходив по подвір’ю босоніж. А так нехай собі.

Почав Микола офіційно приходити до музею як на роботу: обідати, спати під капелюхом, Оксану наставляти, а поміж тим допомагати Ромчику по господарству. А після роботи вони удвох під вишнею випивали й обговорювали політику, батьківщину та Оксану. Театр, їй-богу.

Ну а родина в Оксани велика. І дружня. Скучили. Ну не так щоб геть не могли без неї жити в Україні, не аж так. Але чутка до дому докотилася, що у них із Миколою вже своя хата у Франції і господарство завели, а ще Микола їм у листі написав між іншим, що навіть найманий працівник є. Із наших. Романом звуть.

Та шо ми, гірші, чи шо?! І поїхала родина з тургрупою провідати любу Оксанку. З хитрим прицілом: ану ж і їм пощастить, якщо Микола з Оксаною так легко у Франції розбагатіли.

Спершу страшенно дивувалися, чому треба гроші платити, щоб до Миколиної хати пройти. Потім, коли все розкрилося, було вже пізно: група поїхала, а Оксанині родичі залишилися.

Де-де… В музеї, звісно. З торбами-валізами своїми, розгублені, спітнілі, у піджаках і капелюхах на потилицях… Залишились. У Романа на шеї. Кажуть Миколі: мовляв, самі винні, не треба було брехати в листі. А Микола: а хто ж вас усіх кликав сюди з вашими капелюхами та піджаками коричневими? «Понаїхали тут у нашу Францію! Чи вас кликали сюди?!» Слово за слово – вже й крик здійнявся. А Рома панікує, на всіх цитькає. Родина огризається: та ти взагалі наймит, сиди собі тихо! Капелюхи поскидали, обмахуються. Оксана Рому боронить. «А шо це ти, бісова жінко, чужого чоловіка захищаєш?!» – це вже Микола присікується. А родичі в піджаках його підтримують – мовляв, авжеж, чого це ти, Оксано! Знову сварка, знову навколо хати забігали. Але вже натовпом. Усім колективом. Родинний забіг. Одразу й не второпаєш, кого бити хочуть, – бігають по колу. То Оксана з-за хати попереду всіх, а родина її наздоганяє. То Рома у зворотний бік несеться, а всі за ним з гиканням, ухканням, тупанням. Крики. Зойки. Скандал. Валізи летять. Гуркіт падаючих експонатів. Уже за вила вхопилися. Сорочки на собі деруть. Чубляться.

А туристи не те що стежку – автобан до цього будиночка протоптали. Не відірвеш – годинами стоять. Кожен за свого вболіває, ставки роблять. Спостерігали і розбір стосунків, і перемир’я під вишнею

1 ... 26 27 28 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"