Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А які в мене мали бути очка? А уявляєте мене з веселими очима і висолопленим язиком?! Куди б мене забрали? Жінку-собаку… (От даремно ви! Я ж знаю, про що ви подумали! Але моя фантазія сягнула б далі божевільні. Наприклад, вуличні ярмарки та балагани, де я могла б виступати в компанії з бородатою жінкою та хлопчиком-змією.) Як я зрозуміла, мої сумні очка коштуватимуть мені подвійної оплати. За грішну роботу в свято.
– И-и… – тицьнула я пальцем собі в рота.
– Бджола?
– Иги…
Фрозина зігнулася переді мною, спершись руками на свої могутні коліна, і з не меншою цікавістю, ніж хвилину тому дивилася в телевізор, зазирала мені в рота, примруживши очі. Потім змішала якісь рідини з різних пляшечок, пошепотіла над ними і пояснила:
– То горівочка, травки, жива вода. Пий!
І змусила випити. Ось тут треба зробити невеликий відступ.
У Карпатах лікують травами і водою. Є ще один лік, називається горівочка (тобто саморобна горілка на травах), але то для любителів. Трави треба збирати у певні фази Місяця, вода в Карпатах подається цілодобово із чистих гірських річок та водоспадів. А горівочку хазяйновиті гуцули гонять самі – це секретна технологія.
– Пий, – наказала Фрозина, – пий, Боже помагай!
Я випила – жах! Опік, зупинка дихання, дзвін у вухах, очі полізли на лоба, останнє видіння – у Фрозининому телевізорі Марина читає некролог. За секунду біль у голові, вухах, язиці, горлі відступив і геть минув. Я не повірила – пометляла головою, поводила язиком по губах. Біль розчинився, ніби його й не було. А я миттєво страшенно сп’яніла і одразу ж повеселішала. Їсти ще не могла, зате говорити вже цілком. І спати закортіло. І слухати. І танцювати. І милуватися. І жити далі, жити і ще багато чого навчитися, закликаючи до компанії Марину з телевізора і всіх добрих людей навколо, включно з Грабиками, Фрозиною та її хворим чоловіком, їхнім забіякою Славчиком, а також Володарським та його дівчатками.
І тут заспівав Соткілава.
– Алло! – чітко й радісно відгукнулась я.
– О! – зрадів Володарський. – Про бджолу – брехня? П’яна була?
– Ага… – безтурботно відповіла я.
– А що пила? – Володарський з неприхованим зацікавленням.
– Горівочку… – я з повагою.
Ми домовилися зустрітися з Володарським біля оркестрового майданчика на святі. Життя знову набувало барв. Обмовлюся зразу – Володарські через мене потрапили на зовсім інше свято в іншому кутку області, в іншому селі, ми так і не здибалися того дня. Але про цей іще один мій талант усе плутати і всіх заплутувати – наступного разу, щоб редактор не сказав, що я перевантажила нотатки своїми ідіотськими пригодами. Справді, я тоді ще й Володарських загубила, з дуже поважної причини – була во хмелю, вперше в житті, тим паче, не зі своєї волі, а за замислом Всевишнього…
Галя взяла меня за руку, бо мене похитувало і відносило вбік, а Іван, вклонившись Фрозині й шанобливо піднявши капелюха, вручив їй банку меду. Фрозина мед узяла, від моїх грошей навідріз відмовилася. Вона провела нас до порога і побігла назад до телевізора – починався наступний серіал. На подвір’ї Фрозинин чоловік у хустці відповідально доїв козу.
Дорога донизу крізь ледь чутний хрускіт хмари здалася мені дорогою в прекрасне майбутнє. Ми спускалися з гір у компанії сонця, що заходило. Грабики, радіючи разом зі мною прогулянці в хмарі та щасливому підсумку нашої пригоди, запросили на нічліг. Зателефонував чоловік, сказав, що спускатися йому вже пізно, що залишиться ночувати в горах. Що насмикав вудкою багато форелі. Хтось поряд із ним старанно співав гарним жіночим голосом пісню про «ізгібгітарижолтой». Форель… Мабуть, форель… За вечерею я так навертала бануш… (Бануш – це щось таке з кукурудзяного борошна, вершків, бринзи, одне слово, страшенно смачне.) Я так молотила бануш – увечері! після шостої! перед сном! – що домашні улюбленці Грабиків – два собаки і три кішки – дивилися на мене з неприхованим жахом. Янголи мої плескали в долоні та по-змовницькому реготали.
Увечері ми сиділи з Галею удвох на краю землі, сиділи майже поряд із молодим Місяцем і бовтали ніжками над прірвою. Бовтали босими ніжками на самому краєчку землі, над безоднею, над вічністю… Галя муркотіла пісеньку над мерехтливими зірками, наспівувала простеньку пісеньку про свого Іванка, а я докладно розповідала, чого ще хотіла б навчитися в цьому житті. Доки мене іще хтось не вкусив.
Місяць, лукавий, самотній, дослухався і заздрив…
Зовсім пізно зателефонував Володарський.
– Ну?! Жива?
– Угу…
– А ми вже у потязі… Шкода, не побачились… Випили б разом.
– Шкода…
Місяць зазирнув у відчинене вікно маленької хати Грабиків.
– Іванку… – погукав Місяць. – Виходь прогулятись!
Іванко спав під шурхіт смерек і крик самотнього нічного птаха, зморений, розкинувши великі руки. Спав Іванко і Місяця не почув.
Місяць іще зачекав трохи, а потім образився і поплив далі…
Експонати з ДрогобичаМузей є етнографічний під відкритим небом неподалік Марселя у Франції. Бачили? Стоїть величезне село, із найрізноманітніших будинків, хат і хижок складене. А будівлі ці з різних кінців світу привезли.
І є в цьому селі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.