Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Усе зіпсувала адміністрація музею. Коли виявили таку велику й неконтрольовану кількість нових живих експонатів, вирішили, що українці знов революцію затівають, але вже на французькій території. Злякалися, що вхоплять вони прапори різнобарвні та й підуть на Бастилію. Хто їх, цих українців, знає. Ну і розігнали всіх. З чималими зусиллями. І Рому звільнили.
Рома після цього ще трохи покрутився, то там собак вигулював, то тут вантажі тягав, потім сунувся вступати до Іноземного легіону.
– Так, – сказали йому в приймальному офісі Лежйон Етранже, – авжеж! Ви зробили правильний вибір, месьє! Ви легко отримаєте французьке громадянство, якщо вступите до Лежйон Етранже і поїдете в його героїчних лавах до… Африки!
І де тут логіка?!
Але все вирішило запитання, буденне таке питаннячко, що його ставили кожному майбутньому легіонерові: «Чи готові ви загинути за Францію?» Рома подумав, почухав потилицю і відповів:
– Та нє-е-е… – і додав: – За Францію – нє, точно!
Ну йому і відповіли, мовляв, тоді парті цивіль, тобто гайда, хлопче, не мороч тут нам, французам, голову…
І Рома поїхав додому. В Україну. Там же великі зміни. Обіцяють, що все буде по-іншому.
Він і поїхав. Якщо обіцяють…
Петя Довжик та крилата дівчинкаАвжеж. Ну й газета в нас є одна! Називається «Будильник». Ну й пишуть! Ну редактор, Петя Довжик, – голова! Ну взагалі! Ось, наприклад, розкопав Петя такий факт, що нібито в Чернівецькій області виявили дівчинку, яку колись підібрали та виховали гуси. Люди від цікавості скаженіли, тираж виріс, газети в усіх кіосках розкупили, очевидці звідкілясь узялися. Пишуть листи Петі: авжеж-авжеж, я сам бачив, давно це було, гуси ґилґотіли. Думав, чого це вони? А це вони, виявляється, знайшли дівчинку і виховують її, он воно що. На місцевому телебаченні також якісь дивні люди почали виступати, давати інтерв’ю, розмірковувати, можливо таке чи ні, щоб гуси виховали дівчинку. Петя Довжик нову краватку придбав. І джип.
Погаласували зо три місяці. І якось само собою стихло.
А потім раптом Довжик раз – і спростування ляп! У газету свою. Мовляв, ні, дорогі наші передплатники й читачі, не так це було. В однієї жінки (наче десь вона в місті мешкає, але в кого не запитаєш, ніхто її не знає, ну ніхто, – де саме вона мешкає, хто її бачив, крім Довжика…), отож, пише Довжик винахідливий, виявляється, в тієї жінки народилася дивовижна дитина. Дівчинка народилась. Дивовижна. Екологія, те-се… Одне слово, тільки не падайте, – з крилами вона народилася. Де вона народилася, в якому пологовому – ніхто не знає. Лише Довжик. А більше ніхто не бачив, але десь тут, близенько, поряд. Так у «Будильнику» написано, так люди переповідають. Авжеж. Отож. Її одразу – до лабораторії. Така, виявляється, є в нас таємна лабораторія – ніхто про неї не знає, ніхто не бачив, ніде на карті міста немає – але вона є, Довжик бачив, знає, і так його газета й написала: є така секретна лабораторія. Хто там працює, які вчені – ніхто їх не знає, де вони в нашому маленькому місті мешкають, де вони навчалися, де захищались, як звуть, але є такі у нас у місті вчені і секретна підземна лабораторія, так, є. І, як з’ясувалося, знань чи обладнання, чи ще чогось там у цих наших вчених забракло, і вони вирішили цю дівчинку крилату перевезти до більшого міста – наприклад, до Львова. Автобусом. Ні, не рейсовим, звичайно. Спеціальним секретним автобусом спеціальної закритої секретної лабораторії. Ніхто жодного разу не бачив той автобус, але є такий – так Довжик пише. Є такий спеціальний, броньований. Напевне. Який же іще… Повезли до міста Львова. Там також є така секретна лабораторія зі всіма секретними справами, вченими секретними. Ті вже губу розкатали – загадка нового століття, крилата людина. А дівчинка ця, не будь дурна, втекла дорогою. От молодчина! А що ж, їй уже більше двадцяти років, цій дівчинці. Хто її літати навчив – невідомо. Не мама ж бо. У неї мама звичайна, не летюча. Як, скажімо, курка. Адже курка також не літає. Ну, чи там страус… Хто навчив літати – не знаю. А може, якраз і гуси. У нас же в області наймодніша зараз птаха – гуска. І, головне, такі подробиці: розмах крил у цієї дівчинки – два з половиною метри. Ось, оце дівчинка так дівчинка!
Отож – накивала вона п’ятами, чи то пак крилами. Не знаю… Може, набридло їй по лабораторіях вештатись, може, просто весна, шлюбний період, вона ж усе-таки молода. А що?! Їй втекти – раз плюнути, крилами змахнула – і фіть, бувайте! Рвонула з автобуса, переганяючи гелікоптери. А як же звали її всі ці двадцять років? Щось ніхто не каже, як її звали. І в газеті начебто ім’я не вказували. Довжик засекретив. Напевно, щоб не гукали, коли її десь на даху чи дереві побачать. Ось звуть її, приміром, Галею. Хтось лагідно її: «Га-а-алю! Галинко?» Вона, можливо, довірлива, а її – хап! Американці. І до себе в НАСА. О! Знаємо ми цих американців. Вони все ладні поцупити, що у нас із крилами, а надто гусей. Он понаїхали зі штату Юта мормони – ферми гусячі в нас повідкривали. На пустирах і на стихійних сміттєзвалищах наших українських. Ох уже ці американці! Навіть ріпак наш почали вивозити – це така рослина. Вирощують, збирають ретельно і вивозять. Наш ріпак! З нашої української землі ріпак! А з нього таке роблять – жах. Пальне спеціальне біологічне. Ох, непрості! Отож, щоб американці нашу летючу дівчинку не стирили, її ім’я в газеті не вказали. Просто дівчинка – та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.