Читати книгу - "Мед з дікалоном"

аж по гульки у м'якому лагідному ворсі, і — чудо того часу — грамофон із великою, схожою на велетенську квітку дурману, сяючою мідною руркою. До них часом приїздили гості, інші пани — грав грамофон якимись далекими, трохи хрипкими голосами, а я гірко по-дитячому заздрила красивим сукням, капелюшкам, дослухалася до розмов, уже тоді дитячим розумом усвідомлюючи, що ніколи так не житиму.

А він більше не приїздив. Був лише раз, я ледь його впізнала — він сильно змінився, то вже був не хлопчак, а молодий чорновусий офіцерик. Він гонив верхи по лісах на гарному, сивому в яблуках коні, часом стріляв качок біля озера, і кумедний клаповухий песик приносив із води вбитих зеленоголових качурів та брунатно-сірих качок. Та його погляд навіть не ковзав по мені. Яке йому діло до десятилітньої шмаркачки?

Він знову поїхав до служби. А невдовзі потому почалася війна. Спочатку забрали брата Івана, а потім і мого батька. Батько повернувся раніше, майже оглухлий, часом йому ставало зле, і він падав, качався по землі та кричав від лютого болю, тоді здавалося, що він несповна розуму. Та з часом це почало минатися. Потім повернувся і брат Іван. Завошивлений, злий на весь світ і зі зброєю. Я не дуже петрала, що тоді робилося, але здавалося, що світ збожеволів. Влади мінялися за тиждень. Всі розстрілювали, всі щось вимагали.

Не стало наших сусідів, панів Грушвицьких. Ми самі тоді втекли до лісу, як прийшли червоні, й повернулися, лише коли вони забралися, тягнучи за собою навантажені нашим добром підводи. Пан Грушвицький висів на дереві — грушці, яку називав франс-мадам. Він був у домашньому халаті, босий. Гойдалися його сині п'яти, стражденне обличчя обліпили мухи. А на грудях висіла його старенька льорнетка. Пані лежала поряд із задертими спідницями і простреленою головою. Їхній будинок спалили.

Батько поховав їх. Він раніше позаочі трохи посміювався над паном Грушвицьким і його ґаздуванням, та тут налив повний стакан і промовив: хороші були люди. Школу побудували. Я теж міг, та побудували вони... Царство їм небесне. Перехрестився і випив...

Червоні кинули гармати та вози з награбованим неподалік, біля лісу. Напевно, вони дуже поспішали. На одному з возів чудернацькою дурман-квіткою сяяв грамофон панів Грушвицьких.

Над вечір у село ввійшла якась кіннота. Тоді вже нікому не раділи. Та один вершник під'їхав до згарища, зіскочив з коня і впав на коліна. Не знаю як, та я впізнала його. Я обняла його і розревілася. Він усе зрозумів.

Полк зупинився на ночівлю в нашому селі, й сотник Дмитро Грушвицький зупинився у нас вдома. Вони довго про щось розмовляли з батьком та братом Іваном. Мабуть, про політику, бо майже сварилися. «Ну вас к такій-то матері й усі ваші власті. В мене є своя голова, дві руки і гвинтівочка, я сам собі власть»,— басив брат Іван.

Врешті Дмитро Грушвицький пішов спати до стайні, біля свого коня, попри причитання матері.

Я прийшла до нього... Знала, що то соромно, що негарно. Я хотіла втішити його, розрадити від лихих думок. Та юнь є юнь, у шістнадцять не головою думаєш. Як же солодко було! Болісно, лячно, та солодко.

Я повернулася до себе, добре, що двері не скрипнули, що ніхто не прокинувся, нічого не питав, не попрікав, не сварив за цей гріх. Та воно було того варте...

Полк виступив на світанку, ще ледь сіріло...

А тато зранку сяяв, як мідний гріш. Вдалося вмовити молодого пана недорого продати землю. Вдарили по руках.

А я ніколи за усе життя не могла збагнути його. Чому він, як більшість паничиків-офіцерів, не пішов у добровольці, а пішов воювати за Україну?

* * *

Потім наші відступали. Довгі валки шпитальних возів із напівмертвими від тифу вояками, похмурі поріділі ряди війська йшли на захід. А на п'яти їм насідали червоні. Українське військо було розбите. Мої старші брати пішли до банди Маруськи[4]. Їхні кулеметні тачанки з'являлися несподівано і несподівано щезали, лишаючи по собі купи трупів на вулицях та розвішаних на ліхтарях червоних комісарів. Не цуралися й грабунку, наші з села їздили за Маруською возами, щоб поживитися.

І якось під'їхали у місті до гарної багатої кам'яниці й почали тягти звідти усе цінне, попри жіночий лемент. Аж раптом вийшов чоловік у військовому, худий, змарнілий, почорнілий, наче тінь. Мабуть, охвіцерик, прошелестіло між людей. Та говорив він українською:

— Ви ж людьми будьте, а не звірами. Ви ж свої, а не якісь червоні зайди.

Брат Іван вихопив револьвер.

— А ти, чоловіче,— мовив офіцерик,— мені револьвером не погрожуй, треба було раніше зброєю розмахувати, а не на запічку сидіти, коли інші за свою державу боролись. У мене немає зброї, та я тебе й кулаками віддухопелю.

Іван сховав наган і криво усміхнувся.

— Це ще подивимося...

На цю атракцію почав збиратися люд.

Офіцерик бився по-вченому — вміло, вправно. Могутні удари Івана провалювалися в порожнечу, а натомість він отримував короткі, але дошкульні удари від офіцерика, і досить швидко Іванове обличчя стало схожим на криваве місиво. Та родинна затятість і природна сила взяли своє. Врешті офіцерик упав, і Йван став бити його ногами. Напевно, від люті кров заслала очі йому, бо гатив щосили, не розбираючи куди. Він вбивав того бідолаху. Його