Читати книгу - "Мед з дікалоном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дивлюся, їде Твардовський, я його коней добре знаю. Ті, що на роверах приїхали, перепиняють бричку — голоси геть молоді, один ліхтариком присвітив.
— Він? — питає один, мабуть, старший із них.
— Так,— а у цього голос наче знайомий, забожитися можу — хтось із села.
— За вироком революційного трибуналу Української військової організації...
Гримнув постріл, за тим іще два.
— Все, вшиваємось,— сказав старший.
Потім, як на ровери вони посідали, ніби щось тихо брязнуло, наче невелике щось на землю у них випало. Але вони поїхали, не почули.
Я почекав трохи, доки вони від'їдуть, і підійшов до брички. Мертвий пан Твардовський, як чіп, півголови знесено кулями. Хто ж мене випередив, на себе мій гріх узяв? І що то в них упало? Я взявся шукати. Ніч темна, безмісячна. Навпомацки мало не до світанку рачкував, навіть гільзи познаходив. Врешті знайшов їхню згубу...
Другого дня пішов до сестри Христі, ніби у якійсь дрібній справі. Про те, про се поговорили. Із шваґром Микитою про політику трохи посперечалися. А коли виходив від них — у воротях Петра зустрів.
— Ось тобі, племіннику, подарунок мій,— і простягаю згорток.
Той розвернув і зблід. Там ліхтарик лежав, якого я йому колись дарував...
— Звідки він у вас? — лише запитав.
— Знайшов там, де ти загубив,— відповідаю,— от лише одне хотів тебе запитати, бо ти студент, хлоп учений. Поясни мені, що то таке — бойкот.
— А то, дядьку, коли люди домовляються, скажімо, якийсь товар не купувати. Як то тепер — горілку, адже гроші за неї йдуть на розбудову ворожої нам держави...
* * *Півроку люди трималися, та врешті заарештували організаторів — активістів товариства «Відродження». У них знайшли антиурядові летючки і зброю. А далі якось тихо все скінчилося і стало, як було,— хто не пив, той і не п'є, хто заглядав у чарку раніше, той знову за старе взявся.
Вже й зима настала. На другий день Різдва кум Василь у гості запросив. Заходжу до нього — а він виносить дві сині чарочки, налиті по вінця — геть у паморозі, такі, як ото мені тоді снилися, і ставить на стіл, на накрохмалену білосніжну серветку. Взяв тоді мене регіт нестримний, аж сльози течуть. Кум на мене дивиться отетеріло, а я аж заходжуся.
— От, Василю,— кажу,— посміялася чарочка з мене, а тепер моя черга. Вибач, куме, не п'ю я тепер, не хочеться зовсім...
Події оповідання відбуваються у 1932 році на Волинь коли на запровадження польською владою державної горілчаної монополії українці відповіли бойкотом алкоголю.
Лише його кохалаЯ добре пам'ятаю, коли вперше побачила його, тоді ще зовсім юного цибатого кадета.
Наш сусід, пан Грушвицький, попри його войовничі вуса та громовий голос, був чоловіком м'яким і добросердним, і ми, сільські дітлахи, постійно виводились у його садку. А сад той був просто чудовий — казали, саджанці пан виписував чи не із самого Парижа. Я влізла на грушу, аж раптом пан зі своєю пані та молодим паничем, що приїхав на вакації із Петербурга, вийшли з будинку і попрямували до альтанки. Як же я не зауважила, що там парує самовар? Я кинулася швидко злазити із дерева, та надломилася гілка, і я гепнула на землю у люту кропиву.
Пан підніс до очей льорнетку.
— Какой мілий рєбьонок,— промовив він.
До мене підбігла пані Грушвицька. Вона не сварила мене, лише взяла за руку і повела до хати. А паничик-кадет реготав, аж заходився.
— Мітєнька, вєді сєбя прілічно, дєвочкє больно,— шикнула на сина пані Грушвицька.
Тут я розревілася. Навіть не від того, що пекла карболка, якою пані Грушвицька щедро намастила моє коліно, не від кропиви, а від образи на того паничика. Мені ж так боляче, а той паничик сміється... Він скоро поїхав на навчання.
Я ще довго крізь дірку в паркані дивилася на їхню садибу. Грушвицькі не були багатими, далебі, мій тато більше землі мав, та вони жили інакше. Сяючий паркет, рояль, книги, вишукана порцеляна, багаті килими, де нога тоне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.