Читати книгу - "Мед з дікалоном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Вбивай і мене, Іване. Але знай, що вже четвертий місяць його дитину ношу...
А я завидною нареченою тоді була на селі. Як ішла вулицею, хлопці озирались, і в церкві шиї вивертали. Та й батько у нашому селі чи не найбагатшим господарем був.
Ледь живого Дмитра кинули на воза і повезли з собою. А мені байдуже було, що шепотітимуться і хихотітимуть поза спинами, байдуже, що сваритимуть мати і тато. Дмитрик моїм має стати, і більше нічиїм...
Таким лютим я батька ще не бачила. Він мовчки зацідив Івану в зуби так, що той собою відчинив двері й упав із ґанку, а за хвилю і батько схопився за голову й повалився на землю. Хвороба, за яку він уже майже забув, повернулася.
Я обманула їх, я хотіла врятувати свого Дмитрика. Я відходжувала його, поїла відварами, прикладала до забитих місць примочки, як покійна баба навчила. Чого ж він, дурненький, поліз із бугаєм Іваном битися! Він же ледь як після тифу з ліжка встав, його ще вітром носило. Я любила його, любила завжди.
Весілля справили, щойно наречений зміг звестися на ноги. Батько з братами швидко побудували нову хату на місці спаленої на його землі, куди ми й перебралися.
З батьком іще так-сяк, та з братами чоловік не ладнав, особливо з Іваном.
Невдовзі потому банду Маруськи вщент порубали польські улани, та моїм братам тоді пощастило втекти, бо мали добрі коні.
* * *За обіцяну землю Грушвицьких батько не допоминався. Лише якось запропонував віддати йому в оренду за добрі гроші. Ви, каже, пане Дмитре, чоловік хороший, та не мужицьких кровей. А паном робити, що вовком орати. Та й не повинна земля пусткою стояти.
Не знаю, може, я йому ніколи милою не була. Чоловік майже не розмовляв, дивився наче крізь мене. Цілими днями міг сидіти у садку, не промовивши й слова. Я вже й до ворожки ходила.
— То війна з нього виходить, немає на те ради. Лише час загоїть,— сказала вона. Та я й сама те знала, лише гроші змарнувала. Тато теж таким був, як повернувся...
Тільки вночі він був моїм. Ми любилися, та так, що аж тіло співало, здавалося, що літаєш...
Невдовзі одружився брат Іван. Він уже старим парубком був. Наче й не бідний, і господар добрий, та в селі усі знали його круту вдачу. Жінку здалеку привіз. Не знаю, що знайшов він у ній. Худенька, маленька, лише одні очиська. Й норов мала Галька — Івана в баранячий ріг скрутила, вірьовки з нього вила. А він наче зачарований, як пес їй в очі заглядає.
* * *Якось до нас якийсь чоловік прийшов, на вигляд — волоцюга. Я вже хотіла дати йому щось, щоб ішов далі з Богом. Та він запитав мого чоловіка. Аж тут Дмитро вийшов, вони обійнялись, як старі друзі.
— Пане сотнику, вам Командант[5] вітання переказує.
Вони довго про щось розмовляли, далеко за північ. Той чоловік газету залишив. «През шаблю право маєм»[6] — встигла прочитати, поки Дмитро забрав.
Після того до нас почали наїжджати різні люди, Дмитрові знайомці. Доктор Кархут, іронічний і дотепний галичанин, все кпив із нашого самовара і жартома вимагав кави, чопорний і педантичний сенатор Черкавський, завжди у бездоганному чорному костюмі з краваткою-метеликом, чоловіків однополчанин, професор Горячий — елегантний бабій і серцеїд, інженер Левченко — вони з чоловіком на два голоси чудово співали українських пісень. Я одягалася у Гершеля Абрамовича, одного з найкращих тутешніх кравців, що шив за паризькими журналами, носила модні капелюшки і шалено дорогі шовкові панчішки. Мені цілували ручку і називали пані Грушвицькою...
Часом на альтанці заводили грамофон, і літнього вечора у цій тиші лунали чудові українські романси Петра Лещенка чи танго Гарделя. А крізь шпари в паркані світилися зіркаті очиська сільських дітлахів...
Чоловік почав багато їздити. Варшава, Краків, Львів, Вільно, Прага. Він став представником якогось литовсько-польського акціонерного товариства. Грошей у нас не додалося, але його наче підмінили. Ніби зрослося всередині щось зламане раніше. Грізне слово УВО[7] я вперше почула від польських поліцаїв. Вони перекинули хату догори дриґом і арештували чоловіка за підозрою у вбивстві Твардовського, заводія місцевих осадників. Дмитра випустили за кілька днів, не було доказів, і кілька людей засвідчило, що бачили його у той час в Крем'янці.
* * *Як почалася війна з німцями, чоловіка не взяли до війська — рахувався неблагонадійним. Лише як почув по радіо про те, що сюди йдуть совіти, поцілував мене і сказав, що скоро повернеться.
Совіти забрали у батька землю, і хвороба добила його. Він утратив мову, ходив під себе і лише погрожував палкою совіцьким міліціянтам, що часом проходили повз подвір'я. Не знаю чому, та нікого із родини не вивезли до Сибіру. Мабуть, просто не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.