Читати книгу - "Перунів цвіт"

— Це квітка папороті?! — здивувалася відьма ясному світлу, що розливалося довкола. — Коли ти встиг?

— Поки ти спала! — сердито відповів Годвін.

— Я — спала?! Не може бути!

— Щще яяяк ммможе! — Данило й досі тремтів від страху.

— Справді?! Вибач мені, будь ласка! — зніяковіла Ольга. — Я не знаю, як так вийшло!

— Та нічого, — зітхнув Годвін. — Я розумію. То були чари.

— А куди ми летимо?

— До Землеграда.

— Приземлися десь поблизу млина.

— У нас немає часу, щоб відвідати Авеніра!

— Я знаю. Але ти все одно приземлися, — наполягала Ольга.

Годвін завернув на північ, де серед принишклих ланів звивалася срібляста ріка. На краю лісу дракон спустився. Данило не втримався і впав у кущі.

Ольга сплигнула з драконової спини, пригладила скуйовджене волосся.

— Я не піду далі з вами, — повідомила вона. — Моя пригода закінчилась.

— Чому?!

— За те, що млинар вилікував Авеніра, я присягнула йому півроку відпрацювати. Допомагатиму в чаклунстві.

— Чому ж ти нам не сказала?!

— Ви б на це не пристали. А я не могла кинути Авеніра напризволяще.

— А ми? Нас ти просто так покинеш? Ти ж обіцяла дійти з нами до кінця!

— Для мене це кінець. Зранку починаю працювати. Мені шкода, що я нічим більше не зможу допомогти вам. Колись, як пощастить, зустрінемося!

Ольга витерла сльози й відвернулася.

— Ольго! — розчулено крикнула навздогін Калина. — Ольго, повернися!

— Марно, — тихо сказав Годвін, згадавши побачене у дзеркалі. — Так має бути. А де ж Даня?

Калина безпорадно розвела руками.

— Тільки що тут був. Даню! Даню!

Калина знайшла домовика в заростях ожини. Сорочка Данила була мокрою від крові.

— Годвіне, осьде він! — гукнула мавка. — Даня поранений!

Годвін підбіг до Данила, допоміг Калині витягти домовика з кущів. Даня поворухнувся й застогнав.

— Плече болить, — запеченими губами мовив він.

— Яка рана! — злякалася Калина. — Кров усе тече й тече!

— У мене мають бути якісь ліки, — Годвін висипав речі зі своєї торбинки на землю й почав їх перебирати. — Ось, дивися: подрібнений гранат зупиняє кров, аметист нейтралізує отруту.

Дракон притрусив рану подрібненим гранатом. Зачекавши кілька хвилин, поглянув на плече домовика.

— Не зупиняється! — засмучено зауважив Годвін. — Ану, якщо прикласти цей?

Аметистовий порошок також не допоміг. Кров так і юшила з рани, а шкіра Данила у світлі чарівної квітки набувала дивного жовто-зеленого кольору.

— Нічого не вдію. Треба якомога швидше донести Даню до Землеграда. Там йому допоможуть.

— Він житиме? — стурбовано запитала Калина. — Так багато крові!..

Годвін мовчки спустився до ріки напитися. Хто знає, чи житиме Даня? У цьому Верхньому світі все так незбагненно складно!.. Коли дракон повернувся, Калина тримала у правій руці невеличкі щипці для догляду за драконячими кігтями, у лівій — відрізане зелене волосся.

— Навіщо ти це зробила?! — здивувався Годвін.

— Русалка сказала мені, що у волоссі вся життєва сила. Вона запевняла, що волосся міцніше за всяку мотузку, а волосся русалок навіть лікує рани.

— Це для тебе безпечно?

Калина сумно посміхнулася.

— Я буду вічно з лісом…

— Ну, як знаєш, — буркнув Годвін, із жалем поглянувши на короткі смарагдові пасма мавки. — Допоможи Данилі залізти на мене!

Калина перев’язала плече домовика й насилу затягла його на спину дракона, потім сама вмостилася між крилами. Годвін піднявся в повітря, міцно стискаючи в лапі квітку папороті. Через якийсь час дракон побачив на галявині блискучий люк, а поряд із ним — Августа.

— Калино, повертаюся додому! — схвильовано мовив він. — Що на мене чекає?!

Годвін спустився на галявину й підбіг до дядька.

— Усе добре?

— Нормально, — сказав Август. — Нічого не змінилося тут. Окрім, хіба що, цього дивного відчуття…

— Якого? — запитав Годвін, але у відповіді не було потреби: безпідставне хвилювання позбавляло сил і всякого бажання жити. — Дядьку, Велес збирає армію драконів, аби напасти на Верхній світ. Але схоже, що вони ще не готові: у разі нападу їх на людей ми б неодмінно про все дізналися. Наш обов’язок — звільнити родину й Добромисла з в’язниці, якщо вони ще живі, і вигнати Велеса із Землеграда.

— Як ти собі це уявляєш?! — скипів Август. — Удвох проти всього Землеграда й міфічного чудовиська?!

— Я зірвав квітку папороті.

— То ти бачиш майбутнє?

— Ні.

— А те, що під землею?

— Ні,