Читати книгу - "Божий світильник. Куля для боса"

Як і мільйони мешканців міста, я знав Віктора Тел-ботта лише з фотографій у газетах, і вже через кілька секунд після того, як він увійшов, зрозумів, що саме таким і уявляв його. Він був з тих молодих людей, які па вечірці хапають тацю з коктейлями і обходять з нею гостей, заглядаючи кожному у вічі і сиплючи жартами. Якщо не брати до уваги мене, він був найбільш привабливим мужчиною з усіх нас.

Увійшовши до кімнати, він усміхнувся до Дороті Кейес, а потім, дивлячись на решту присутніх, наблизився до столу Вулфа і сказав із гідністю:

— Ви, мабуть, Неро Вулф. А мене звати Вік Телботт. Гадаю, за даних обставин вам ліпше не потискати мені руку,— себто якщо ви візьметесь за роботу, що її пропонують ці панове.

— День добрий, сер,— рикнув Вулф.— Боже мій, я потискував руки скільком Вбивцям, Арчі?

— Ох... сорока,— прикинув я.

— Так, не менше. Знайомтесь, пане Телботт, це — пан Гудвін.

Вік кивнув мені головою й обернувся до гостей:

— Ну, що скажете? Найняли великого детектива?

Фердинанд Поль Підхопився з крісла і рушив до незваного гостя. Я теж скочив на ноги, готовий до усяких несподіванок. Однак П°ль лише поплескав Телботта по грудях і прогирчав:

— Послухай, хлопче, адже ти не збираєшся сваритися з нами. Ти й так заварив усю цю кашу.

Поль вереснув до Вулфа:

— Чому ви дозволили йому увійти?

— Мені здається,— вставив Бродайк,— що це вже надмірна гостинність.

Тут почувся м’який голос Дороті:

— До речі, Вік, Ферді вважає, що я твоя спільниця.

Вік ніяк не реагував па зауваження решти, але після

слів Дороті він обернувся до неї, і на його обличчі було написано стільки, що вистачило б на цілий розділ роману.

Він цілком належав їй, побий мене грім, якщо це не так. Він подякував їй самими очим&, а тоді звернувся до Поля:

— Хочете знати, що я думаю про вас, Ферді?

— Якщо ваша ласка,— втрутився Вулф,— зовсім не обов’язково обмінюватись своїми думками відносно один одного у моєму кабінеті, це можна зробити десь-інде. На нас чекає робота. Пане Телботт, ви спитали, чи погодився я виконати запропоновану мені роботу? Так. Я прийняв пропозицію розслідувати вбивство Зигмунда Кейеса. Проте поки що ніхто не повідомив мені нічого вартого уваги, і я можу відхилити пропозицію. Ви можете запропонувати щось ліпше мені? З чим ви прийшли до мене?

Телботт усміхнувся.

— Оце вже зовсім інша розмова! — захоплено вигукнув він.— На жаль, мені нічого запропонувати, але я відчуваю, що повинен бути тут. Я міркував так: вони наймають вас, щоб заарештувати мене за вбивство, отже, природно, ви захочете познайомитись зі мною ближче і поставити мені кілька запитань — отож я і прийшов*

— Звісно, ви не винуваті... Арчі, дайте стільця пану Телботту.

— Звісно,— погодився він, вдячно всміхнувшись до меле,— інакше у вас не було б роботи. Гатіть.

Раптом Вік зніяковів:

— Гадаю, за таких обставин мені не варто було казати «гатіть».

— Ви б могли сказати смаліть,— почувся десь ззаду голос Уейна Саффорда.

— Заспокойтесь, Уейн,— дорікнула Одрі Руні.

— Дозвольте мені,—почав було Бродайк, але Вулф урвав його:

— Ні. Пан Телботт хоче відповісти па кілька запитань,— Він вп’явся очима у Віка,— Мої гості вважають дії поліції безглуздими і неефективними. Ви згодні з цим, містер Телботт?

Вік трохи подумав, а тоді кивнув:

— Загалом так

— Чому?

— Розумієте, вони з самого початку пішли хибним шляхом. Адже вони звикли працювати лише тоді, коли в якісь сліди, і хоча на місці події їх безліч, приміром на доріжці, що веде до гаю, та серед них немає жодного, який допоміг би встановити вбивцю. Отже, найкращим виходом з ситуації було вхопитись за мотиви вбивства. І вони відразу знайшли того, хто, на їхню думку, має найбільше в світі підстав для вбивства.

Телботт тицьнув у свій галстук:

— Мене. Але тут виявилося, що я, мабуть, не міг цього зробити, бо був в іншому місці. У мене є алібі, яке...

— Фальшиве! — втрутився Уеин Саффорд.

— Вигадане,— додав Бродайк.

— Тупаки! — не втримався Поль.— Якби вони тільки дали цій телефоністці...

— Годі! — гримнув Вулф.— Продовжуйте, містер Телботт. Ваше алібі... ні, спершу давайте про ваші найбільші в світі підстави.

Вік здивовано глянув на Вулфа:

— Про це друковано й передруковано в усіх газетах.

— Знаю, але мені не потрібні журналістські висновки, я хочу почути інформацію з перших вуст, якщо це не обтяжить вас.

Телботт гірко посміхнувся:

— Якщо я навіть і був сентиментальним, то минулого тижня повністю позбавився цієї вади. Гадаю, мільйони читачів дізнались, що я до нестями кохаю Дороті Кейес, пбо щось подібне. Гаразд, я не заперечую! Хочете почути це від мене? — Вік повернувся до своєї нареченої: — Я кохаю тебе, Дороті, глибоко, шаленно. Кохаю тебе усім серцем.— Потім знову до Вулфа:— Оце і є мій мотив.

— Вік, любий, — вихопилось у Дороті.— Ти надзвичайний дурень і надзвичайно привабливий. Я така рада, що в тебе надійне алібі.

— Ви продемонстрували своє кохання,— сухо процідив Вулф,— позбавившись батька коханої, чи не так?

— Так,— визнав Телботт,— залежно від того, як на це дивитись. Ось вам ситуація: Зигмунд Кейес був найбільш відомим і талановитим промисловим дизайнером в Америці.

— Нісенітниця! — вибухнув Бродайк, хоча ніхто не питав його думки.

Телботт посміхнувся.

— Бувають випадки,— заговорив він, наче запрошуючи усіх до дискусії,— коли заздрісний чоловік гірший, ніж заздрісна жінка. Ви, звичайно, знаєте, що містер Бродайк також промисловий дизайнер, фактично він був піонером у цій галузі. Мало хто з промисловців брався до створення