Читати книгу - "Сашко"

Біля паровоза порався помічник машиніста. Я пройшовся повз нього раз, другий, але заговорити не зважився. Проте я ходив увесь час коло паровоза. Пройшов, насвистуючи, якийсь високій чоловік у формі залізничника. Біля паровоза він притишив ходу й легко свиснув. З паровоза визирнув машиніст. І хоч уже трохи смерклося, я раптом, на превеликий свій подив і радість, упізнав Ромчиного батька, Михайла Юхимовича.

Поки я стояв, остовпівши від подиву, залізничник пішов до вокзалу, а за хвилину туди ж рушив і машиніст. Я пішов слідом за ним з наміром попроситися в нього на паровоз. Хіба міг би він відмовити мені, адже я працював у нього на паровозі у Києві цілий день.

Я наздогнав дядю Михайла на пероні і схопив його за руку.

Як він здивувався, побачивши мене!

— Сашко! Та звідки ти? Ми вже вважали в Києві, що ти загинув…

Мабуть, у мене на очах були сльози, бо він заговорив іншим тоном:

— Ну добре, добре, раз ти живий, значить, добре, заспокойся. Приїдеш до Києва, там тебе жде бабуся, а мати виїхала.

Він дав мені кілька яблук. Я коротко розповів йому, що зі мною трапилося в дні війни, і попросився на паровоз.

— Ну звичайно, звичайно, — враз погодився він. — Я тебе довезу до самого Києва… Погуляй тут, я зараз вийду, ось тільки загляну до буфету і потім заберу тебе на паровоз.

Все-таки я не втерпів і зазирнув до залу, де був буфет. В залі станції біля невеличкої буфетної вітрини стояв той самий залізничник і розглядав у вітрині різні страви. Я бачив, як до буфету підійшов дядя Михайло і теж нахилився до вітрини. Здається, вони нишком перекинулись кількома словами. Потім залізничник пішов з залу, а дядя Михайло купив у буфеті цигарок і, запаливши одну тут же, поволі пішов до дверей.

Я швидко вийшов на перон і відійшов трохи далі. Коли я обернувся здаля, то побачив, що дядя Михайло мене шукає. Він помахав мені рукою.

— Не буде, Сашко, діла, — не можна тобі їхати зі мною…

— Чому, дядю?

— Та бачиш… не можна… не можна… заборонено…

І, мабуть, побоюючись, щоб я не розплакався, він додав:

— Але ти не хвилюйся — я тебе так не залишу.

— А може, мені можна буде сісти до кондуктора на тормоз?

— Ні, Сашко, на цей поїзд тобі не слід сідати, чуєш, — не слід. Я тобі забороняю. Зрозумів?

Він повів мене з вокзалу на перон. Тим часом підійшов другий поїзд. Ромчин батько пішов на паровоз до машиніста й домовився, щоб той довіз мене до Києва на паровозі й приглянув за мною в дорозі. Я був такий вражений його небажанням узяти мене на свій паровоз, що навіть забув спитати, де зараз Ромка, і згадав про це тільки тоді, коли поїзд дяді Михайла рушив і останній його вагон з червоним ліхтарем позаду зник у мороці.

Помічник машиніста дістав десь оберемок сіна й помостив для мене на тендері, прямо на вугіллі. Та я довго не засинав і ніяк не міг розгадати, чому Ромчин батько сам не погодився одвезти мене до Києва і заборонив мені їхати його поїздом.

І було мені дивно, що він не виїхав з іншими в тил, і працює на фашистів, і возить їхні війська і вантажі… І що повинна думати про свого батька Ромка, і що вона зараз робить, і з ким дружить? І як я житиму в Києві без матері, з самою бабусею, і що, коли Сергій Валентинович теж виїхав?.. Він хоч і суворий був до мене, але, видно, турбувався про мене теж. Напевне, він допоміг би мені тепер.

Поїзд наш стояв цілу ніч. Вже й ранок настав, а ми все стояли на місці, і ніхто не міг сказати, чому ми не їхали. На станції вже було кілька поїздів, а жоден не пішов далі. Тільки увечері нарешті дали сигнали, і наш поїзд рушив…

ДЯДЯ МИХАЙЛО

Бабуся понесла на базар продавати свою вовняну хустку: вона казала, що однаково до зими не виживе і хустку можна продати, бо ми увесь час їмо тільки пшоняну кашу, та й пшоно вже не мали за що купувати. А я думаю, що бабуся житиме ще довго і ми разом з нею ще зустрінемо Червону Армію, і я таки стану або машиністом, бо мене тягне паровоз, або кіноартистом, бо й це мені подобається. Коли б не війна, увесь світ побачив би в кращій картині сезону Сашка Жука в ролі героїчного піонера!..

Я так уявляв собі все це, ніби й справді це було в житті… Раптом мені здалося, що надворі пролунав стиха наш умовний свист, яким ми завжди подавали один одному сигнал. Я навіть упізнав: це свистіла Ромка, а Юрчик завжди свистів різкіше. Знову мені стало сумно-сумно… І знову я немовби почув уже далі від мене тихий свист Ромки. Так, наче пройшла вона в нас попід вікнами, свиснула, потім, як завжди, пішла далі, до воріт — і знову свиснула, не сподіваючись на мене. Мить — і я вискочив з кімнати надвір. Не було нікого. Я вибіг за ворота — нікого. Мої очі крізь сльози ледве бачили речі попереду мене. Я вже повернув до своїх дверей, як раптом хтось кинувся до мене:

— Сашко! Сашко! Голубчику! Ти!..

Так, це була Ромка, справжня!..

Першу мить ми не могли нічого вимовити, не було слів. Тільки в нас у хаті ми, нарешті, оглянули одне одного. Ромка була худа, виснажена. Її очі поховалися глибоко в западинах.

Тепер ми сиділи, взявшись за руки, на тапчані. Ми вже сміялися з радості, вже я встиг розповісти про свої пригоди, але Ромка знову стала сумна.

І мені було якось ніяково чи страшно питатися про це в неї.

Прийшла бабуся з вузликом пшона в носовій хустці. Ромка стрибнула до неї й почала цілувати бабусю. І бабуся була рада, і в хаті в нас стало весело, шумно. Навіть Ласун у клітці, настовбурчивши пір’я, раптом загукав: «Добрий ранок! Добрий ранок!» Дурний папуга, йому сто років, а він і досі не відрізняє, коли ранок, а коли вже й вечоріє…

Ромка розповіла нам, що війна застала її матір тяжко хворою, і вони не могли виїхати в тил. Батько одвіз матір до родичів на село в Харківську область,