Читати книгу - "Сашко"

міг збагнути: бійці, які сиділи поруч гармат, позскакували з тракторів і, стріляючи вгору, побігли в різні боки. Гармати почали з’їжджати з шосе й поповзли теж у поле. Бійці, що сиділи на вантажних машинах біля кулеметів з чотирма стволами, заметушились і почали стріляти. «Літаки!» — раптом промайнуло в мене в голові, і в ту ж мить я побачив ланку літаків, які налетіли на колону з того боку, де заходило сонце. Тепер я почув і ревіння пропелерів, якого ще секунду тому не чув через гуркіт тракторів, і побачив, як перед колоною вибухнуло кілька бомб і як злетіло в повітря груддя землі з вогнем і димом. Щось наче підхопило мене й швиргонуло на землю. В ту ж мить я підхопився й кинувся в жито. Я наштовхнувся на Василька, підвів його, і ми побігли в бік від шосе житами.

— Стій! — гукнув я, бо не міг втриматися, щоб не оглянутись назад, на колону. Ми спинились. На шосе майже не видно було машин і тракторів: вони розсипалися в полі. Деякі були охоплені полум’ям, кулемети тепер уже з жита строчили по літаках, які раз у раз залітали на дорогу.

— Лягай, малеча! — раптом ми почули біля себе.

Це гукав якийсь боєць, що біг повз нас. Але ми не встигли навіть попадати, як зовсім низько над нами проревів фашистський літак, стріляючи з кулемета. Останнє, що я встиг побачити, — це чорні тупі хрести на крилах літака. Якась незбагненна сила повалила мене знову на землю, щось обпекло мені бік, і темний-претемний морок звис наді мною…

Як довідався я потім, мене, пораненого в бік, поклали на санітарну двоколку і забрали з військовою колоною. Потім залишили в ближньому селі, в хаті однієї жінки, тітки Катерини. Ця жінка розповіла мені, що вона вмовила трохи пізніше лікаря з частини, що ночувала в селі, зробити мені операцію. Мені зашили рану, а їй залишили ліки й розповіли, як треба доглядати мене далі.

Рана була тяжка, бо пролежав я, не встаючи з ліжка, майже півтора місяця. Але ще тяжче було мені від того, що в селі, де я тепер жив, були вже фашисти. В самому селі вони бували лише інколи, але вся ця місцевість давно вже була в їхніх руках. Коли я лежав у ліжку, вони, буваючи на селі, заходили до хати й вимагали молока, масла, яєць… Іноді їли у хаті, і тоді я міг придивитись до них зблизька.

Одного разу вночі до села приїхала якась фашистська частина й почала робити трус по всіх хатах. Були і в тітки Катерини, яка потім, коли вони пішли, розповіла мені, що фашисти шукали партизанів, бо, мабуть, мають відомості, що в нашому селі вони бувають. Про партизанів, що діяли в роки революції, я дещо читав, а про сьогоднішніх ще не чув. Тітка Катерина розповіла мені, хто вони такі і з ким воюють, та наказала нікому про них не говорити, бо до хати часом заходили люди і звертались іноді й до мене.

За кілька днів до мого одужання партизани вночі напали на село й захопили фашистів, які приїздили заготовляти на селі худобу. Були вони і в нас у хаті. Я бачив їх своїми очима і навіть трохи говорив з ними. Один — високий, вусатий, з гвинтівкою й гранатами за ременем — спитав, як мене звати та звідки я і хто мій батько та мати. А я на все відповів і казав, що хочу піти в партизани. Він і трохи не здивувався, а похвалив мене і сказав, що, як тільки я одужаю, вони обов’язково візьмуть мене в партизани і дадуть зброю. Я, звичайно, промовчав, що не вмію стріляти, бо мені було соромно признатися, а до того ж вони тоді не погодилися б узяти мене до себе. Може, через те, що я хотів піти в партизани, я й одужав швидше. Незабаром у мене завелися товариші на селі — такі ж хлоп’ята, як і я. Ми цілими днями гралися разом. Я придумав гру в партизанів, але з цієї гри в нас нічого не вийшло, бо партизани повинні бити фашистів, а ніхто з хлопців не хотів грати фашиста. Ми спробували вважати за фашистів опудала на городах, якими лякали горобців, щоб не сідали на соняшники. Але нічого приємного від знищення таких «фашистів» ми не мали, навпаки — декого з хлопців матері ще й набили, бо опудала по городах були потрібні.

Одного разу партизани об’явилися на селі вдень. Я побачив знайомого вусатого партизана й підійшов до нього:

— Дядю, ви обіцяли мене взяти в партизани… — сказав я йому.

— Не пам’ятаю… — відповів він.

— Та як же не пам’ятаєте? Коли ви заходили на село до тітки Катерини, тоді й пообіцяли прийняти мене до партизанського загону… Я тоді хворий лежав.

— А, то це ти!.. Бач, який молодець — уже й одужав?

— Уже. Візьміть мене з собою.

Тоді він засміявся, насунув мені кашкета на самий ніс і сказав, що, як я підросту ще трохи, тоді візьме. А мені здавалося, що я останнім часом і без того вже значно підріс.

Після того мені стало ще нудніше залишатися на селі. Так минуло літо і настала ясна рання осінь. Ми довідались, що вже й Київ узяли фашисти. Я почав збиратися до Києва.

Тітка Катерина поклала в мою торбу невеличкий буханець хліба, печеної картоплі, цибулі й кілька варених яєць. На прощання заплакала й провела мене за село. Але не тільки вона проводила. Цілий гурт хлопців оточив мене. Вони йшли аж до хутора, кілометрів за два від свого села. Тяжко мені було, коли я розлучався з ними.

До станції було кілометрів десять. За кілька годин я був уже там. Станція була невеличка, і проти вокзалу простяглося чисте поле. Я відійшов від колії, ліг на траву й поїв хліба й цибулі. Я мусив берегти їжу, бо не знав, коли приїду додому.

Пройшов військовий поїзд і не спинився. Незабаром прийшов вантажний. Я обійшов його від останнього до першого вагона, але ніяк не можна було десь непомітно притулитися. Скрізь були або охоронці, або кондуктори, які проганяли мене, коли я просив їх, щоб вони дозволили під’їхати. Незабаром поїзд рушив.

До вечора пройшло з десяток поїздів, і на жодному з них я не міг влаштуватися. Я вирішив почепитись до вагона вночі і непомітно проїхати хоч кілька перегонів.

Вже почало трохи смеркати, коли прийшов ще